Вінілові платівки Megadeth

Дейв Мастейн заснував Megadeth у Лос-Анджелесі влітку 1983 року — за кілька місяців після того, як його вигнали з Metallica. Гурт існує понад сорок років, входить у «велику четвірку» американського треш-металу поряд зі Slayer, Anthrax і колишніми колегами, і за цей час пережив стільки змін складу, що MusicBrainz фіксує сімнадцять учасників. Серед них, наприклад, Керрі Кінґ — майбутній гітарист Slayer провів у Megadeth кілька тижнів 1983 року і встиг зіграти живцем. Слухачів на Last.fm понад два з половиною мільйони, а прослуховувань — майже двісті мільйонів.

Як змінювалося звучання

Ранній Megadeth — це швидкість плюс музична складність, якої треш до того не знав. На «Peace Sells… But Who’s Buying?» 1986 року вісім треків, і кожен побудований на подвійних гітарних лініях, які не дублюють одна одну, а сперечаються. Теги MusicBrainz це підтверджують прямо: thrash metal з вагою 41, speed metal — 9. Політичні тексти тут не поза, а метод: назва альбому — питання, а не гасло.

Дев’яності принесли компроміс із радіо, двотисячні — повернення до важкого. «United Abominations» 2007 року став точкою, з якої гурт остаточно припинив вибачатися за агресивність, і саме звідси починається довга співпраця з Енді Снепом — продюсером, який переписав звучання половини британського металу.

«Dystopia» 2016 року відкрила пізній період: тут з’явилися Кіко Лоурейро на гітарі й Кріс Адлер на барабанах, і платівка принесла гурту «Ґреммі». «The Sick, The Dying… And The Dead!» 2022 року — вже без Девіда Еллефсона, який пробув у складі з 1983 по 2002 рік і потім повертався; це найважчий за звуком реліз гурту за два десятиліття.

Що шукати на вінілі

Чотири платівки в каталозі різані на чотирьох різних заводах, і для треш-металу це важливіше, ніж для будь-якого іншого жанру: щільна нарізка з’їдає динаміку швидких партій. «The Sick, The Dying… And The Dead!» 2022 року мастерили в Sterling Sound Nashville, там же різали лак — підписався Джо Ніно-Гернес, а тираж штампувала німецька Optimal Media. Це подвійний альбом у розкладній обкладинці на 180 грамів: дванадцять треків розкладені на чотири сторони замість двох, тобто канавка широка й голці є де розігнатися. «Dystopia» 2016-го мастерив Тед Дженсен у Sterling Sound, зводив Джош Вілбур, друкували на чеському GZ Media — завод там визначили по раннауту, який відштампований, а не витравлений.

«Peace Sells» 2017 року — єдиний американський прес у четвірці: 180 грамів, завод Rainbo Records у Каліфорнії, мастеринг у Capitol Mastering. Вісім треків на одній платівці означають найширшу канавку з усіх чотирьох, і колекціонери оцінили це видання найвище в каталозі — 4,6 з п’яти при майже чотирьох сотнях голосів. «United Abominations» 2019 року від BMG стоїть окремо: Енді Снеп не просто мастерив, а перезвів альбом заново, тобто це не той самий запис із новим мастером, а інша версія міксу. Discogs описує це видання як розкладну обкладинку на 180 грамах — у нашій картці ці два уточнення поки не проставлені, хоча фізично вони є.

Дрібниця, яку варто знати заздалегідь: «Foreign Policy» на «Dystopia» — не авторський трек, а кавер каліфорнійських панків Fear. У комплекті йдуть друкований внутрішній конверт і ваучер на завантаження; ваучерам 2016 року вірити вже не варто.

З чого почати

Якщо ви хочете зрозуміти, за що Megadeth поважають музиканти, — беріть «Peace Sells… But Who’s Buying?». Це найкращий звук у нашій четвірці за фізикою носія і найвища оцінка спільноти; вісім треків, жодного зайвого такту.

Якщо цікавить, як гурт звучить сьогодні, — «The Sick, The Dying… And The Dead!». Подвійний вініл, розкладна обкладинка, німецький прес; це той рідкісний випадок, коли пізній альбом ветеранів зроблено технічно краще за класику.

Якщо ви приходите за конкретною платівкою з двотисячних — «Dystopia» з «Ґреммі» або «United Abominations» у перезведеній версії Снепа. Обидві логічно слухати після знайомства з розділом Heavy Metal, куди Megadeth поставлені за нашою навігацією, а тим, кому мало швидкості, варто заглянути в Extreme Metal.