West Coast Blues ⁰

Лос-Анджелес, 1946 рік, друга ночі. На Central Avenue ще не сплять. У прокуреному клубі тріо грає так тихо, що чути, як дзенькає лід у склянках. За роялем сидить колишній учитель хімії з Техасу. Він співає майже пошепки про те, як його несе течією і немає куди повернутися. Ніхто не кричить і не тупає ногою, а зала все одно завмирає. Це West Coast Blues: блюз, який одягнув добрий костюм і від цього не перестав боліти.

Коріння в нього техаське і чиказьке, але звучить він зовсім по-іншому. Тут м’яке джазове фортепіано, гітара з біг-бендовими акордами і голос крунера замість польового крику. Саме тут електрогітара вперше стала головним голосом блюзу. І саме звідси тягнеться ниточка до B.B. King, Chuck Berry та Ray Charles.

Смуток, який тримає поставу

West Coast Blues розповідає про самотність у великому місті. Тут ти нарешті маєш роботу й гроші, але не маєш дому. Його герої приїхали здалеку. Вдень вони стоять біля верстата, а вночі сидять у барі й згадують жінку, яка пішла, і місто, куди вже не повернутися. «Call It Stormy Monday» T-Bone Walker — пісня про тиждень, де кожен день не кращий за попередній. Її герой однаково вдягає капелюх і йде далі. Тут немає ні скарги, ні крику, лише втома, яку несуть з гідністю.

Тому цю музику ставлять не на вечірці, а пізно ввечері, коли гості розійшлися і хочеться побути з власними думками. Порожніх обіцянок вона не дає, але й на дно не тягне. У ній є тепло, світло настільної лампи і келих чогось міцного. Percy Mayfield у «Please Send Me Someone to Love» спершу просить у неба миру й розуміння для всього людства. Лише наприкінці він ніби соромʼязливо просить для себе когось, кого можна любити. У цьому вся душа стилю: велике серце, висловлене тихим голосом.

Верфі, літаки і Central Avenue

Друга світова перетворила Каліфорнію на величезний завод. Верфям Окленда й Річмонда та авіазаводам Лос-Анджелеса бракувало рук. Тож сотні тисяч чорношкірих американців рушили на захід з Техасу, Луїзіани й Оклахоми: там більше платили, а сегрегація була мʼякша, ніж на Півдні. Свою музику вони везли з собою, але нове життя вимагало нового звуку. Чудовий приклад — Charles Brown. Хімік за освітою, він устиг побути вчителем, робітником на військовому арсеналі й учнем електрика на верфі в Річмонді. Лише після цього, 1943 року, він осів у Лос-Анджелесі.

Центром усього стала Central Avenue — вулиця клубів, де джаз і блюз жили по сусідству. Публіка в нічних клубах була змішана, тож чорні музиканти згладжували найгрубіші блюзові інтонації. Взірцем була елегантність Nat King Cole та його тріо. Коли Коул вийшов на загальнонаціональну сцену, його місце в місцевих клубах зайняли Johnny Moore’s Three Blazers, гурт гітариста Johnny Moore, з Charles Brown за роялем. Цю музику записували не великі корпорації, а незалежні лейбли, що зʼявлялися тут-таки в місті: Aladdin, Exclusive, Black & White і Specialty продюсера Art Rupe.

Коли кричати вже не хочеться

Блюз тих років здебільшого або плакав під акустичну гітару, або ревів голосами шаутерів, які перекрикували цілий оркестр. West Coast Blues пішов третім шляхом. Його слухачі — робітники оборонних заводів, демобілізовані солдати, пари у святковому вбранні. Згадувати про бавовняні поля їм не хотілося. Вони хотіли, щоб музика звучала так, як вони самі виглядали в суботу ввечері: по-міському і з власним смаком. Charles Brown змалку вчився класичного фортепіано і захоплювався Art Tatum, віртуозом, що поєднував класику з джазом і блюзом. T-Bone Walker був техасцем, який хлопчиком водив вулицями Далласа сліпого блюзмена Blind Lemon Jefferson. До Лос-Анджелеса він переїхав ще в тридцятих і грав в оркестрі Les Hite, вбираючи свінг. Обидва перенесли блюз у світ біг-бендів і лаунжів, не продавши його душі. А Amos Milburn, піаніст із Х’юстона, нагадував, що вишуканість не скасовує веселощів. Його бугі та пісні про віскі для Aladdin — це та сама нічна сцена, тільки після третьої чарки.

Рояль шепоче, гітара співає

Основа стилю — камерне тріо: фортепіано, гітара й контрабас. Інколи до них додаються ударні щітками і духові. Права рука піаніста розсипає легкі, блискучі фрази, ліва тримає мʼякий неквапливий ритм, а голос пливе над усім цим, як цигарковий дим. Гітара не рве струн. Вона бере джазові акорди і веде чисті, співучі мелодії по одній ноті. Цю манеру створив T-Bone Walker, один із перших блюзменів з електрогітарою. У «Stormy Monday» його фрази перегукуються з трубою Teddy Buckner і роялем Lloyd Glenn, наче друзі за одним столиком. Темпи повільні, у звуку багато повітря, і кожна нота встигає прозвучати. Так звучить характер людини, яка не підвищує голосу, бо знає, що її й так почують.

Тихий голос, який почули всі

Окремого стилю з власною назвою West Coast Blues не породив. Натомість він розчинився в усьому, що прийшло після нього. B.B. King згадував, що захотів електрогітару саме після «Stormy Monday». Chuck Berry називав T-Bone Walker одним із головних своїх впливів, а Jimi Hendrix перейняв у нього трюк із грою зубами. Ray Charles починав із тріо, що свідомо наслідували Charles Brown, а Sam Cooke побудував «Bring It On Home to Me» на пісні Брауна «I Want to Go Home». У 1952 році Percy Mayfield потрапив в автокатастрофу, яка спотворила йому обличчя і зламала сценічну кареру. Писати він не перестав, і Ray Charles узяв його своїм штатним автором — так зʼявилася «Hit the Road Jack». З цього тихого голосу виросли соул-балади і міський блюз.

З чого почати слухати

Почніть з T-Bone Walker і платівки «T-Bone Blues», яку Atlantic видав 1959 року. Це зрілий, упевнений Walker, у якого повільні нічні блюзи чергуються зі свінговими шафлами. Далі переходьте до Charles Brown: спершу записи Three Blazers і ранні сингли для Aladdin, а потім «One More for the Road» 1986 року. На цьому альбомі-поверненні його шепіт став тільки глибшим. Нарешті, «My Jug and I» Percy Mayfield 1966 року, записаний на Tangerine, лейблі Ray Charles. Ця пізня платівка показує, що поет блюзу не втратив ні слова, ні голосу.

Коли захочеться трохи світла після всієї цієї меланхолії, поставте збірку синглів Amos Milburn для Aladdin. Там є «Chicken Shack Boogie», «Bad, Bad Whiskey» і «One Scotch, One Bourbon, One Beer». Це той самий Лос-Анджелес, тільки тепер усі танцюють.