Southern Soul ¹⁰

Уявіть колишній кінотеатр у чорному районі Мемфіса. Зала з похилою підлогою, на якій колись стояли ряди крісел. Біля входу маленька платівкова крамниця. Тут на початку 60-х чорні й білі музиканти разом грали музику, хоча за дверима місто жило за законами сегрегації. З цієї зали і з кількох студій у сусідній Алабамі вийшов Southern Soul. Це музика, в якій голос із недільної церкви почав співати про суботній вечір, про зраду і про чоловіка, який от-от розплачеться.

Цей соул не прикидається. Він повільний, шорсткий, у ньому чутно дихання і тріщини в голосі. Ось чому його досі ставлять, коли хочеться не настрою, а правди.

Церковний крик про земне кохання

Southern Soul співає про дорослі почуття. Тут кохання не обіцяє казки. Воно болить, просить, принижується і все одно не здається. Співак не розповідає про біль збоку. Він стоїть посеред нього й благає, як Otis Redding у «I've Been Loving You Too Long», де кожен рядок звучить як остання спроба. Тому стиль і називають deep soul: він іде вглиб, туди, де людина вже не має сил триматися гідно.

Водночас у ньому багато тепла й надії. Прийом ґоспелу «заклик і відповідь», коли пастор кидає фразу, а громада підхоплює, переходить у діалог голосу з духовими. Слухач відчуває, що з ним говорять, а не виступають перед ним. Цю музику ставлять пізно ввечері після важкого дня, після розриву, або коли хочеться відчути, що чужий біль схожий на твій. Вона нічого не виправляє. Вона просто каже: так буває, і ти не один.

Мемфіс, похила підлога і крамниця в фоє

Stax почався з випадковості. Банківський службовець і кантрі-скрипаль Jim Stewart заснував 1957 року лейбл Satellite Records і спершу записував кантрі та рокабілі. Його сестра Estelle Axton заклала свій дім, щоб купити обладнання. Брат і сестра перебралися в покинутий Capitol Theatre на East McLemore Avenue, а 1961-го взяли назву Stax, склавши її з перших літер своїх прізвищ. Район був чорний, тож музика, яка звучала навколо, сама прийшла до студії. Крамниця Estelle у фоє стала барометром: там одразу було видно, які платівки купують сусіди.

Серцем лейблу став домашній гурт Booker T. & the M.G.'s: органіст Booker T. Jones, гітарист Steve Cropper, басист Donald «Duck» Dunn і барабанщик Al Jackson Jr. Двоє чорних і двоє білих у місті, де вони не могли разом сісти в кафе. Неподалік, у Muscle Shoals в Алабамі, продюсер Rick Hall і його студія FAME робили схожу музику. Там 1967 року Aretha Franklin знайшла свій голос. А в сусідньому Шеффілді Percy Sledge, санітар із місцевої лікарні, записав «When a Man Loves a Woman».

Сирість замість конвеєра

У Детройті тоді працював Motown: глянцевий соул, зроблений за принципом автомобільного заводу, з виглаженими аранжуваннями й вимуштруваними артистами. Південь пішов іншим шляхом. На Stax аранжування часто складали прямо в студії, без нот, на слух, і записували кілька спроб, доки дубль не задихав. Дорогу проклав Sam Cooke, зірка ґоспел-гурту The Soul Stirrers, який наважився перенести церковну манеру в світські пісні. Otis Redding обожнював його і після загибелі Cooke записав аж три його пісні. Головним для цих людей було бути чесними перед своїми. Слава прийшла згодом, майже мимохідь. Otis потрапив на Stax 1962 року як водій іншого співака, і йому дозволили записати пісню в кінці чужої сесії.

Барабан, що не поспішає, і гітара, що рубає

Звучання виростає з цієї неквапливості. Al Jackson Jr. грав трохи позаду долі, і через це пісня ніби важко ступає, але не падає. Steve Cropper не грав довгих соло: він вставляв короткі уривчасті акорди між рядками співака, як репліки в розмові. Орган Booker T. тримав усе знизу, мов підлога в церкві. Духові, згодом відомі як The Memphis Horns, не прикрашали, а відповідали голосу, як хор. Похила підлога колишнього кінозалу давала свою, трохи каламутну акустику. Над усім цим голос, що хрипне, ламається і повторює одне слово, доки воно не стане криком. Саме так Sam & Dave перегукуються в «Hold On, I'm Comin'».

Пісня, яку автор не почув

1967 рік став для стилю вершиною і ударом водночас. У червні Otis Redding разом із M.G.'s виступив на фестивалі Monterey Pop перед публікою хіпі й підкорив людей, які ніколи не чули Stax. У грудні його літак упав в озеро в Вісконсині, співакові було 26 років. За кілька днів до того він записав «(Sittin' On) The Dock of the Bay». Пісня вийшла вже після його смерті і стала першим посмертним синглом, який очолив американський чарт. У 1968-му Stax розійшовся з Atlantic і через пункт контракту, якого, за словами обох сторін, ніхто до кінця не прочитав, утратив права на свої ранні записи.

Але музика пішла далі. Ямайські музиканти слухали південний R&B, і з нього виросла ska. James Brown розібрав соул на ритм, так з'явився funk. Співаки, які лишилися на Півдні, злили соул із блюзом, і народився soul blues. А 1971-го Booker T. Jones, Duck Dunn і Al Jackson Jr. записали дебют Bill Withers. Ця лінія тягнеться до Tina Turner з Теннессі, до Amy Winehouse, до тихого болю Michael Kiwanuka і до техаських Black Pumas.

З чого почати слухати

Почніть з «Otis Blue: Otis Redding Sings Soul» (1965). Його записали майже за одну добу, і там є «Respect», яку згодом прославила Aretha, пісні Sam Cooke і навіть «Satisfaction» The Rolling Stones, перероблена на мемфіський лад. Потім поставте «Green Onions» (1962) від Booker T. & the M.G.'s, щоб почути, як цей гурт звучить без співака. Енергію деп-соулу добре передає «Hold On, I'm Comin'» (1966) від Sam & Dave.

Наостанок послухайте «Just As I Am» (1971) від Bill Withers. Це той самий мемфіський ґрув, але тихіший, з піснями робітника, який співає про бабусині руки й порожній дім. Після нього стає зрозуміло, чому Southern Soul не застарів: він завжди був про людей, а не про моду.