Singer-Songwriter ⁸³

Уявіть кімнату без гурту, без шоу і без стіни підсилювачів. Є одна людина з гітарою чи за піаніно і пісня про її власне життя, написана так відверто, що стає ніяково, ніби ви прочитали чужого листа. На початку сімдесятих саме так звучала одна з найпопулярніших музик Америки. Після десятиліття маршів, психоделії та гучних обіцянок поп раптом заговорив тихо, і виявилося, що тихий голос чути краще.

Пісня як лист, написаний самому собі

Сінгер-сонграйтер співає від першої особи однини. Тут ніхто не кличе на барикади і не співає «ми». Тут розповідають про розрив, депресію, залежність, про те, як боляче кохати і як соромно бути слабким. James Taylor у «Fire and Rain» згадує подругу, яка загинула, і місяці, які сам провів у психіатричній клініці. Joni Mitchell на альбомі Blue співає про стосунки, що розсипаються, а в «Little Green» говорить про доньку, яку колись віддала на удочеріння. Тоді про це не знав майже ніхто.

Ці пісні не дають відповідей, зате вони складають вам компанію. Їх ставлять пізно ввечері, коли всі вже сплять, після розриву, у дорозі, у порожній квартирі. Себе в них упізнають тому, що автор співає дуже конкретно про себе: про кухню, телефонний дзвінок, певне місто. Що точніша деталь, то ближче пісня. Peter Asher, продюсер Taylor, пояснював це так: людина пише про власний досвід, а її почуття раптом виявляються спільними для багатьох.

Каньйон над Голлівудом і похмілля шістдесятих

Географічне серце стилю — Laurel Canyon, зелений район на пагорбах над Лос-Анджелесом. Наприкінці шістдесятих там оселилися музиканти: Joni Mitchell, Crosby, Stills & Nash, їхні друзі й сусіди. Вечорами вони грали одне одному нові пісні у вітальнях, а потім ішли на сцену клубу Troubadour у Західному Голлівуді. Бізнес підтягнувся слідом. 1971 року менеджер David Geffen разом з Elliot Roberts, менеджером Neil Young, заснував лейбл Asylum, бо жодна велика компанія не хотіла підписувати молодого Jackson Browne. Уже першого року на Asylum перейшла й Joni Mitchell.

Час теж підштовхував до такої музики. Війна у В'єтнамі не закінчувалася, The Beatles розпалися, а великі колективні мрії шістдесятих видихлися. Покоління, яке вірило, що змінить світ, повернулося всередину себе. 1 березня 1971 року журнал Time виніс Taylor на обкладинку із заголовком «The New Rock: Bittersweet and Low». Так нову епоху визнали офіційно. Того ж року вийшли Blue і Tapestry Carole King.

Від Dylan до тиші: хто проклав дорогу і що вело далі

Найближчі батьки стилю — фолк і фолк-рок. Bob Dylan довів, що автор може співати власні слова недосконалим голосом і важити більше за будь-якого естрадного співака. Leonard Cohen, канадський поет і романіст, почав записуватися вже після тридцяти й приніс у пісню літературну щільність. Carole King прийшла з Brill Building — нью-йоркської фабрики хітів, де автори писали на замовлення для чужих голосів. Разом із Gerry Goffin вона написала для The Shirelles «Will You Love Me Tomorrow». Коли вона нарешті заспівала сама, автор перестав бути найманцем за лаштунками. Стиль виріс із недовіри до гламуру, гітарних соло й поз. Єдиною цінністю тут була щирість, а слава мала прийти як побічний ефект.

Голос, дерево і повітря між нотами

Звучання випливає з довіри до слова. Акустична гітара, часто в незвичних відкритих строях, яких Joni Mitchell вигадала цілу колекцію. Піаніно, на якому Carole King лівою рукою веде ритм, ніби барабанщик. Голос записаний близько до мікрофона, так що чути дихання. Якщо є ритм-секція, вона м'яка, барабанщик грає щітками, а не паличками. Продакшн прозорий: між голосом і слухачем нічого не має стояти. Tim Buckley у «Gypsy Woman» показує інший бік стилю. Основа та сама, гітара й голос, але пісня понад десять хвилин розростається в імпровізацію, де голос літає, як у джазі.

Куди пішла ця відвертість

Окремих піджанрів сінгер-сонграйтер майже не породив, натомість він розчинився в усьому. Ще в сімдесяті Elton John і Billy Joel винесли пісню за піаніно у великі зали. Tom Waits, що дебютував на Asylum альбомом Closing Time, привів у стиль нічні бари й хрипкий голос. John Lennon після The Beatles записав Plastic Ono Band, де сповідь переходить у крик. Пізніше Nick Cave і PJ Harvey зробили відвертість темною і небезпечною, а Norah Jones на початку двохтисячних повернула камерність. Lana Del Rey, Billie Eilish, Hozier, Michael Kiwanuka, Tom Odell, Ed Sheeran і Alex G теж працюють за тією самою формулою: одна людина розповідає свою правду.

З чого почати слухати

Почніть із Blue Joni Mitchell (1971). Гітара, дульцимер, піаніно і голос, який нічого не приховує, — найчистіша форма стилю. Потім поставте Tapestry Carole King того ж року: це піаніно і теплий голос жінки, яка роками писала хіти для інших і нарешті заспівала свої. Songs of Leonard Cohen (1967) — повільна, гіпнотична поезія, з якої все почалося. After the Gold Rush Neil Young (1970) показує, як ламкий високий голос і кілька акордів можуть звучати і ніжно, і тривожно.

Якщо захочеться ще, Sweet Baby James James Taylor (1970) — це той самий тихий голос, який опинився на обкладинці Time. Поставте будь-яку з цих платівок увечері, коли нікуди не треба поспішати, і дослухайте до кінця.