Shoegaze & Dream Pop ⁶¹

Уявіть концерт у Лондоні на зламі 1980-х і 1990-х. На сцені стоять майже нерухомі хлопці й дівчата, голови опущені, погляд у підлогу. Ніхто не звертається до залу і не стрибає. Зате з колонок іде звук такої густини, що його відчуваєш шкірою, як теплий туман або хвилю, що накриває з головою. Шугейз і дрім-поп — це момент, коли гітарна музика перестала кричати на слухача і почала його огортати.

Це не та музика, що вимагає уваги. Вона запрошує всередину, а потім обережно зачиняє за вами двері.

Почуття, для яких немає слів

Ця музика про стани, які важко пояснити: закоханість, від якої паморочиться в голові, тугу без причини, ніжність, якої соромишся, бажання зникнути з галасливого світу хоча б на сорок хвилин. Голос тут не стоїть попереду, а тоне в гітарах, і слова часто не розібрати. Elizabeth Fraser із Cocteau Twins взагалі співала звуками, схожими на слова незнайомої мови. Через це кожен чує в пісні своє, і вона стає дуже особистою.

Її ставлять уночі в навушниках, у нічному автобусі, у дощ за вікном, після розставання або тоді, коли щастя таке велике, що про нього не скажеш уголос. Шугейз каже людині простий і рідкісний для рок-музики дозвіл: можна бути тихим, можна не мати відповіді, можна просто відчувати. Інтроверти впізнають тут себе з першого акорду.

Фабричні містечка Шотландії і передмістя Темзи

Коріння тягнеться до Шотландії 1980-х. У Грейнджмуті, місті нафтопереробного заводу, виникли Cocteau Twins, і їх підписав лондонський лейбл 4AD. Його заснував Ivo Watts-Russell, людина, яка шукала музику, схожу на сон. У передмісті Глазго, Іст-Кілбрайді, брати Jim і William Reid заснували The Jesus and Mary Chain. Вони накривали солодкі мелодії в дусі шістдесятих лавиною фідбеку. Їхній дебют Psychocandy 1985 року показав, що шум і краса можуть жити в одній пісні.

Ірландці My Bloody Valentine переїхали з Дубліна до Лондона і в 1988-му знайшли свій звук. Цього ж року в Британії вибухнув ейсид-хаус. Обидві сцени обіцяли розчинитися в звуці й забути про сіру Британію часів Тетчер, кожна по-своєму. Незабаром з'явилися Ride з Оксфорда і Slowdive з Редінга. Їх, як і My Bloody Valentine, видавав Creation Records, незалежний лейбл шотландця Alan McGee.

Проти пози рок-зірки

Музика вісімдесятих була глянцевою: гігантський барабанний звук, фронтмени-позери, кліпи з вітрилами й вибухами. Нове покоління від цього відмовилося. Вони не грали героїв і не продавали харизму: тільки звук і настрій. Назва з'явилася як глузування. Журналіст тижневика Sounds описав концерт гурту Moose, вокаліст якого весь вечір читав слова з аркуша на підлозі, і преса підхопила слово shoegazing, тобто «ті, що дивляться на взуття». Гурти ходили на концерти одне одного, і критики охрестили їх «сценою, що святкує сама себе». Термін «дрім-поп» придумав Alex Ayuli з A.R. Kane, дуету двох темношкірих лондонців. Вони змішували гітари з дабом і драм-машинами, і це нагадує, що в цієї музики значно ширше коріння, ніж здається.

Гітара як акварель

Звучання випливає з цієї відмови від пози. Kevin Shields, лідер My Bloody Valentine, вигадав «ковзну гітару»: він тримав важіль тремоло під час гри, і акорди пливли, як платівка на теплому програвачі. Під ногами в музикантів стояли ряди педалей реверберації, дилею і фузу, тому вони й дивилися вниз. Від Phil Spector вони взяли «стіну звуку», від The Velvet Underground гул і монотонність, а від психоделії шістдесятих і джангл-попу дзвінкі мелодії. Дрім-поп тихіший і повільніший: Robin Guthrie з Cocteau Twins обгортав гітару луною, поки вона не ставала схожою на світло крізь воду. Голос стає ще одним шаром, а не командиром.

Від заходу сонця до нового світанку

Удача протрималася недовго. Уже в 1992-му NME виніс на обкладинку питання, що сталося з шугейзом. З Америки прийшов гранж, а слідом вибухнув Britpop із гучними хлопцями, які дивилися просто в камеру. Creation підписав Oasis і невдовзі розірвав контракт зі Slowdive. The Verve з Віґана почали з туманної психоделії, а потім звернули до простих гімнів. Проте ідеї нікуди не зникли: розмиті гітари вплинули на пост-рок і Sigur Rós, на важкий і похмурий звук Deftones, на чилвейв, інді-електроніку і тихий мінімалізм The xx. На хвилі 2010-х Slowdive зібралися знову, і їх відкрило покоління, яке народилося після розпаду гурту.

З чого почати слухати

Почніть з Cocteau Twins і їхнього альбому Heaven or Las Vegas 1990 року. Він найтепліший і найсвітліший у їхньому доробку: голос Fraser тут ніби світиться. Потім ставте Loveless гурту My Bloody Valentine 1991 року. Це головна платівка жанру, де шум і ніжність злилися так, що їх не розділити, тож слухайте голосно. Souvlaki гурту Slowdive 1993 року показує інший бік шугейзу, меланхолійний і просторий. У двох піснях з нього взяв участь Brian Eno, піонер ембієнту і колишній учасник Roxy Music.

Наостанок перелетіть до Каліфорнії: альбом So Tonight That I Might See гурту Mazzy Star 1993 року. Hope Sandoval співає так, наче шепоче вам на вухо о третій ночі, а гітарист David Roback прийшов зі сцени Paisley Underground, лос-анджелеської неопсиходелії. Це американська відповідь британському туману, повільна, як спекотний вечір.