Dance-Punk & Nu Rave ¹⁸

Десятиліттями в гітарній музиці діяло неписане правило: на рок-концерті кивають головою, а танцюють деінде, у клубі під диско. Денс-панк це правило зламав. Тут гітара ріже, як у панку, бас качає, як на нью-йоркській дискотеці, а хай-хет іде рівними четвертями, тож стояти на місці не виходить. На початку 2000-х у Нью-Йорку, а згодом і в Лондоні з'ясувалося, що серйозний інді-хлопець із чубчиком і дівчина з клубу хочуть одного й того самого: забутися на танцполі й не почуватися при цьому дурнем.

Стиль не народився в один день. Він довго визрівав у пост-панку, у манчестерських клубах, на нью-йоркських вечірках, а потім вибухнув. Якщо ви колись ловили себе на тому, що пританцьовуєте під пісню, у якій співають про тривогу, — ви вже знаєте, про що ця музика.

Танцювати, коли тривожно: про що насправді денс-панк

У денс-панку живе дивна суміш радості й неспокою. Біт тягне на танцпол, а текст тим часом говорить про старіння, заздрість, самотність у натовпі, страх відстати від життя. Перший сингл LCD Soundsystem «Losing My Edge» звучить як монолог немолодого меломана: він хвалиться, що був на всіх легендарних концертах, і панікує, бо молодші діти слухають ті самі платівки й уже крутіші за нього. Смішно, жорстоко і дуже чесно. Сам James Murphy, лідер гурту, пояснював, що пісня виросла з його власного страху втратити ненадовго здобуту «крутість».

Це музика для тих, хто занадто багато думає і через це особливо хоче рухатися. Її ставлять перед вечіркою, щоб розігнатися, і після неї, коли о четвертій ранку накриває легкий сум. Вона нічого не обіцяє і не каже, що все буде добре. Вона пропонує інше: протанцювати цю тривогу разом з іншими людьми. Тому в ній так часто впізнають себе міські тридцятирічні, які люблять ніч і бояться, що вона скінчиться.

Від манчестерського клубу до нью-йоркського лофту

Коріння сягає кінця сімдесятих. Пост-панк тоді вже шукав, куди рухатися після трьох акордів. Gang of Four з Лідса грали колючі фанкові рифи, Public Image Ltd Джона Лайдона записали «Death Disco», а в Нью-Йорку сестри Scroggins з гурту ESG і Liquid Liquid складали мінімалістичні грув-конструкції з баса й перкусії. Згодом New Order, які зібралися з уламків Joy Division, випустили «Blue Monday»: холодний драм-машинний пульс, на який наклався меланхолійний вокал. Наприкінці вісімдесятих Манчестер пішов далі. У клубі Haçienda інді-рок зустрівся з ацид-хаусом, і так з'явився Madchester із Happy Mondays та The Stone Roses.

Справжній вибух стався в Нью-Йорку на початку двохтисячних. Місто переживало гаражне відродження: The Strokes і Yeah Yeah Yeahs Karen O повернули гітарам бруд і секс. Тим часом звукорежисер James Murphy і британський продюсер Tim Goldsworthy, вихідець з лейбла Mo' Wax, влаштовували вечірки на Lower East Side. Вони ставили поспіль Can і Liquid Liquid, а потім вирішили записувати власні треки для танцполу. Так з'явився лейбл DFA, і в 2002 році він випустив на 12-дюймовому вінілі «House of Jealous Lovers» гурту The Rapture, з якого й почалося відродження денс-панку.

Набридла серйозність: що рухало цю музику

Денс-панк повстав проти пози. Інді кінця дев'яностих став похмурим і статичним: стоїш, слухаєш, страждаєш. Клубна сцена, у свою чергу, здавалася безликою. Ідея DFA полягала в тому, що стіна між «роком» і «танцями» штучна і її варто зламати. Murphy та Goldsworthy хотіли поєднати Donna Summer і The Stooges і робили це з самоіронією. У 2006 році в Лондоні Klaxons разом з Joe Daniel з маленького лейбла Angular пожартували на афіші першого концерту, вигадавши слово «new rave». NME підхопив його, і жарт перетворився на сцену з неоновим одягом і світловими паличками. Klaxons так від нього втомилися, що навесні 2007 року заборонили паличками на своїх концертах.

Гостра гітара, рівна бочка, живий барабанщик як машина

Звучання цілком випливає з цього ставлення. Гітара тут працює як ударний інструмент: короткі, сухі, майже фанкові удари замість соло. Бас веде мелодію і тримає весь грув. Бочка б'є рівно на кожну долю, як у хаусі, а ковбел і клап додають дискотечної дурнуватості. Фірмовий прийом DFA полягав у тому, щоб записати живі барабани так, ніби це драм-машина, з глибоким дабовим низом і навмисно сирим зведенням. Вокал скоріше вигукує, кепкує чи бурмоче, ніж співає, а синтезатори пульсують, наче нерви. Пісні часто тривають сім-вісім хвилин: напруга росте повільно, як у клубному треку, і розряджається вибухом.

Від неонових паличок до оксфордських гітарних візерунків

Денс-панк повернув гітарній музиці тіло. Після нього інді-гурти вже не соромилися ремікшерів, а діджеї ставили рок між хаус-треками. Британський new rave розквітнув коротко, але яскраво: дебют Klaxons «Myths of the Near Future» отримав Mercury Prize 2007 року. Оксфордські Foals сплели денс-панк із математично точними, переплетеними гітарами. Murphy став продюсером, до якого йшли по свіжий звук, і працював, зокрема, з Arcade Fire над «Reflektor». Стокгольмські Viagra Boys із саксофоном і хмільною іронією показали, що цей нервовий танцювальний пульс досі живий.

З чого почати слухати

Почніть з «Sound of Silver» LCD Soundsystem 2007 року. Відкриває його «Get Innocuous!», яка повільно наростає з одного пульсу до цілого оркестру тривоги, а ближче до кінця звучить «All My Friends», найщиріша пісня стилю про те, як проходить молодість. Далі «Echoes» The Rapture: тут той самий «House of Jealous Lovers», з якого все почалося, і видно, як нью-йоркська DFA-естетика звучала на повному альбомі.

Потім поставте «It's Blitz!» Yeah Yeah Yeahs: гурт, який вийшов з гаражного відродження, замінив гітари синтезаторами і записав «Heads Will Roll», один з найбільших танцювальних гімнів кінця нульових. Завершіть британським боком історії, «Antidotes» Foals або «Myths of the Near Future» Klaxons. Там чути, як Лондон і Оксфорд перетворили нью-йоркську ідею на щось своє: швидше, гостріше, юніше.