Romantic Era ³

Уявіть Відень 1820-х. Наполеона вже переможено, в імперії панує цензура канцлера Меттерніха, а у вітальнях молоді люди збираються біля фортепіано й слухають пісні, від яких перехоплює подих. Ще вчора музика була елегантною розвагою для двору та церкви. Тепер вона говорить від першої особи: зізнається в коханні, боїться смерті, сумує за домом і сперечається з долею.

Романтизм — це час, коли композитор перестав бути слугою і став героєм власної історії. Від пізнього Бетховена до Малера минуло майже століття. За цей час музика навчилася передавати те, для чого бракує слів, і тому досі звучить у фільмах, на весіллях і в навушниках людей, які ніколи не назвуть себе шанувальниками класики.

Музика, яка наважилася сказати «я»

Головний герой романтизму — людина, якій тісно у світі. Нещасливе кохання, самотність, захват перед природою, страх смерті й туга за чимось недосяжним, для якої німці мали окреме слово Sehnsucht. Класицизм Гайдна і Моцарта шукав рівноваги та ясної форми. Романтики довіряли почуттю більше, ніж правилам, і дозволяли музиці розливатися, ламатися, обриватися на півслові.

Цю музику не вмикають для фону. Ноктюрн Шопена — для пізнього вечора, коли хочеться побути з собою. «Winterreise» Шуберта, пісенний цикл про мандрівника, якого покинула кохана, — для днів, коли здається, що вся радість скінчилася. Симфонію Брамса чи Чайковського ставлять, щоб відчути: твою внутрішню бурю хтось уже пережив і переклав на звук. Романтизм дає слухачеві дозвіл відчувати сильно — і не соромитися цього.

Після Наполеона: рояль у кожній вітальні

Романтизм народився в Європі, яку щойно перекроїли революції та війни. Французька революція пообіцяла, що людина важить сама собою, а не завдяки походженню. Реставрація монархій після 1815 року цю обіцянку забрала. Розчарування і мрія жили поруч — спершу в поезії Гете, Байрона і Гайне, а звідти перейшли в музику.

Змінилася й економіка. Композиторів дедалі менше утримували князі та єпископи — їх годували публічні концерти, продаж нот і приватні уроки. Промислова революція зробила фортепіано міцнішим, гучнішим і доступнішим, і воно стало обов'язковою річчю в міському домі. Так з'явилася нова публіка — середній клас, який купував ноти для домашнього музикування і квитки на концерти віртуозів. Відень, Лейпциг і Париж стали столицями цього нового музичного світу.

Бетховен відчинив двері — і всі вибігли назовні

Місток від класицизму збудував Людвіг ван Бетховен. Він глухнув, а музику писав дедалі масштабнішу й особистішу. Його Дев'ята симфонія з хором на вірші Шиллера показала, що симфонія може бути маніфестом. Віденець Франц Шуберт, який помер у 31 рік, перетворив пісню під фортепіано на маленьку драму. Фелікс Мендельсон-Бартольді, вундеркінд із заможної берлінської родини, 1829 року виконав «Страсті за Матфеєм» Баха, майже забуті після смерті автора. Романтики тоді відкрили, що пристрасть є і в минулому. Їх рухала віра, що мистецтво — найвища правда, а митець — пророк, навіть якщо він голодний. Угорський піаніст Ференц Ліст став першою справжньою зіркою: для істерії його шанувальниць Гайне вигадав слово «лістоманія». А ще романтизм дав голос народам без держави. Шопен покинув Варшаву, так і не повернувся і вкладав тугу за Польщею в мазурки та полонези. Пізніше Сметана, Дворжак, Гріг і Микола Лисенко, батько української професійної музики, будували національне звучання на фольклорі.

Оркестр як буря, рояль як сповідь

Звучання романтизму виросло з бажання сказати більше. Оркестр розрісся: стало більше мідних, з'явилися арфи, нові барви й контрасти від ледь чутного шепоту до грому. Гектор Берліоз у «Symphonie fantastique» розповідає історію закоханого митця, який в опіумному сні бачить власну страту, — і музика відверто стає сюжетом. Мелодії стали довгими й співучими, а гармонія — тривожною, з дисонансами, які довго не знаходять розв'язки. Темп дихає: виконавець то розтягує фразу, то підганяє її, як голос у розмові. Поруч із величезними формами живуть мініатюри — ноктюрни, пісні, «пісні без слів» Мендельсона, — де одному інструменту вистачає сил розповісти все. В італійській опері Белліні, Доніцетті й Верді головним героєм стає голос: колоратура bel canto там не прикраса, а спосіб показати, як душа рветься назовні.

Від Малера до кіно: довге відлуння

Під кінець століття романтизм дійшов до меж. Симфонії Густава Малера тривають понад годину і вміщують цілий світ, а Вагнер так розхитав тональність, що наступне покоління — Дебюссі з імпресіонізмом, Шенберг з атональністю — просто пішло далі. Проте романтичний спосіб відчувати не зник. Його успадкувало кіно: композитори Голлівуду, багато з яких виросли в Європі, принесли на екран вагнерівські лейтмотиви й розмах Чайковського, а Джон Вільямс продовжив цю традицію в «Star Wars». Навіть образ митця, який віддає себе до краю, і публіки, яка непритомніє на концерті, прийшов звідти. Рок-зірка ХХ століття багато в чому онук Ліста.

З чого почати слухати

Почніть із Мендельсона: його Скрипковий концерт мі мінор у виконанні Іцхака Перлмана, ізраїльсько-американського скрипаля і одного з найулюбленіших віртуозів ХХ століття. Це романтизм у найсвітлішій формі: скрипка вступає майже одразу, без звичного довгого оркестрового вступу, і вже не відпускає. Далі — Марія Каллас, сопрано, яка в середині ХХ століття повернула до життя забуті опери bel canto. Її «Norma» Белліні з арією «Casta diva» показує, як голос може бути водночас молитвою і криком.

Для тихого вечора візьміть ноктюрни Шопена в записі Артура Рубінштейна — піаніста польського походження, який усе життя грав Шопена без солодкавості. А коли будете готові до справжньої темряви, поставте «Winterreise» Шуберта з баритоном Дітріхом Фішером-Діскау: двадцять чотири пісні, після яких тиша в кімнаті звучить інакше.