Modern Electric Blues ³

Уяви собі клуб на Шостій вулиці в Остіні середини сімдесятих. Колишній меблевий склад, пиво, дим, а на сцені четверо білих хлопців грають техаський шафл так, що Muddy Waters, батько чиказького електроблюзу, потім розхвалює їх власникам клубів по всій країні. Тим часом під Вашингтоном сором'язливий гітарист із потертим Telecaster видобуває зі струн звуки, яких цей інструмент, здавалося б, не мав би видавати. Це і є сучасний електричний блюз, друга хвиля блюз-року. Він повернув старій музиці гучність, нерв і чесність.

Блюз він не винаходив заново. Він зробив важливіше: довів, що ця музика жива, коли багато хто вже вирішив, що їй місце в музеї.

Гітара каже те, чого не скажеш словами

Це музика про людину, яка лишилася сам на сам зі своїм болем і замість скарг узяла гітару. Тексти прості: зрада, самотність, гроші, що закінчуються раніше за місяць, жінка, яка пішла. Але головне тут каже не голос, а соло. Коли Roy Buchanan грає «Sweet Dreams», кантрі-баладу Дона Гібсона, він узагалі обходиться без слів. Нота тягнеться, ламається, плаче й не відпускає, і перекладати її не треба.

Жалості до себе в цьому блюзі немає. Він про те, щоб пережити поганий вечір гучно й разом з іншими, у прокуреній залі, де кожен щось утратив. Його ставлять, коли треба випустити пару: в грудях тісно, а говорити не хочеться. А ще його ставлять, щоб потанцювати під шафл, бо Thunderbirds показали, що блюз буває страшенно веселим. Люди впізнають у ньому себе, бо він нічого не прикрашає: втома тут звучить як утома, а радість як радість.

Техас, бари й музика, яку всі поховали

На початку сімдесятих блюз опинився в дивному становищі. Британці на кшталт Clapton, Cream і Fleetwood Mac щойно відкрили його білій молоді, але перша хвиля блюз-року вже розпливалася в психоделію та важкий рок. Чорна аудиторія слухала соул і фанк, а старі майстри грали для дедалі менших зал. Блюз ризикував перетворитися на експонат.

Порятунок прийшов не з великих студій, а з барів. Техас мав власну гітарну традицію. T-Bone Walker одним із перших зробив електрогітару сольним голосом, Freddie King прославився інструменталами, Albert Collins грав на Telecaster холодним, колючим звуком, а Lightnin' Hopkins був голосом Х'юстона. У Х'юстоні 1969 року з'явилися ZZ Top, тріо гітариста Billy Gibbons, яке перетворило бугі на важку, тягучу машину. А 1975-го Clifford Antone, син ліванської родини з Порт-Артура і фанат чиказького блюзу, відкрив в Остіні клуб Antone's. Він привозив туди Muddy Waters, Buddy Guy, Albert King, і місцева молодь виходила з ними на одну сцену. Вчилися тут не з платівок, а з рук.

Проти глянцю, за чесний звук

Ці музиканти не гналися за хітами, та й хітів довго не мали. The Fabulous Thunderbirds зібрали гітарист Jimmie Vaughan і гармоніст Kim Wilson. Кілька років вони були неофіційним хаус-бендом Antone's: акомпанували гастролерам на кшталт Buddy Guy та Otis Rush і грали для зал, повних інших гітаристів. Roy Buchanan колись грав у Ronnie Hawkins, а Robbie Robertson, згодом гітарист The Band, вчився в нього. Якось Buchanan узагалі кинув музику й понад рік стриг людей у перукарні. Знаменитим він став лише 1971-го, коли публічне телебачення показало про нього документальний фільм і за ним закріпилося прізвисько «найкращий невідомий гітарист у світі». Стиль рухали повага до старих майстрів і алергія на штучне. Радіо заповнювали диско й прилизаний софт-рок, а тут лишалися підсилювач, струни й правда.

Telecaster, викручений до упору

Звучання випливає прямо з цієї позиції. Жодних шарів синтезаторів: гітара, бас, ударні, іноді гармоніка чи орган. Від чиказького блюзу тут щільність і гармоніка. Від техаського шафл, що розгойдує, як вантажівку на ґрунтовці. Від року жорстка барабанна установка й гучність. Buchanan вмикав свій Telecaster 1953 року на ім'я Nancy в підсилювач Fender, викручував тембр до краю, ручкою гучності робив наростання, схожі на скрипку, а флажолетами змушував ноту верещати. Robert Cray, навпаки, грав чисто й коротко і співав м'яким голосом, ближчим до соулу шістдесятих. Robben Ford, який встиг пограти з Joni Mitchell і Miles Davis, приніс джазову гармонію. Але скрізь соло лишається головною подією: довге, з паузами, з нотою, яку тягнуть, доки не заболить.

Від клубної сцени до MTV

У вісімдесятих стіна впала. Stevie Ray Vaughan, молодший брат Jimmie, 1982-го зіграв на фестивалі в Монтре, потім записав гітару на «Let's Dance» Девіда Бові, а 1983-го випустив «Texas Flood». Блюзове соло знову зазвучало по радіо. Ще раніше Johnny Winter, техаський віртуоз-альбінос, спродюсував Muddy Waters альбом «Hard Again» і повернув майстрові силу. 1986-го Thunderbirds прорвалися з «Tuff Enuff», а Robert Cray з альбомом «Strong Persuader». Нового стилю цей блюз не породив. Натомість він став живою традицією, через яку прийшли Kenny Wayne Shepherd, Joe Bonamassa і Gary Clark Jr., ще один вихованець Antone's.

З чого почати слухати

Почни з «Roy Buchanan» (1972), першого альбому гітариста на Polydor. «Sweet Dreams» і «The Messiah Will Come Again» показують, що гітара вміє молитися й плакати. Далі бери «Girls Go Wild» (1979), дебют The Fabulous Thunderbirds: сирий, веселий, без жодного зайвого звуку, і Antone's чути в кожному такті.

Потім «Tres Hombres» (1973) ZZ Top з «La Grange», де бугі в дусі John Lee Hooker стає техаським двигуном. А на завершення «Strong Persuader» (1986) Robert Cray, блюз для дорослих, у якому найстрашніше кажуть найтихіше, а «Smoking Gun» влучає без жодного зайвого децибела.