Indie Pop ⁴¹

Навесні 1986 року британський музичний тижневик NME запропонував читачам замовити поштою касету C86. Це була збірка молодих гуртів із маленьких незалежних лейблів, і багато з них грали так, ніби гітару взяли до рук минулого тижня. Вони цього не соромилися, навпаки, пишалися. Касета стала прапором для хлопців у бабусиних светрах і дівчат із короткими чубчиками, які видавали фензини, листувалися з усією країною і співали про перше кохання, а не про підкорення стадіонів. Так стиль отримав назву, хоча жив він уже давно: у Глазго, у Брістолі, в американському містечку Олімпія.

Інді-поп рідко буває таким, щоб слабкість ставала програмою. Тут не обов’язково швидко грати, сильно співати чи мати крутий вигляд. Треба мати що сказати, і сказати це тихо, чесно і бажано за дві з половиною хвилини.

Право бути ніжним: про що співає інді-поп

Інді-поп написали люди, яким у гучному світі завжди було незатишно. Він про сором’язливість, яку не треба ховати, про закоханість, у якій ніяк не наважишся зізнатися, про листи, велосипеди, бібліотеки й кімнату, де можна сховатися від усіх. Тут є туга за дитинством, але немає інфантильності. Це радше впертий захист того, що дорослий світ називає наївністю. Головне, що він каже слухачеві: якщо ти незграбний, тихий і надто чутливий, ти не сам такий, і це не вада.

У цих піснях смуток і світло ходять поруч. Боббі Реттен (Bobby Wratten) з The Field Mice писав про ніжність, яка ранить, і про те, як страшно бути відкритим. Стюарт Мердок (Stuart Murdoch) з Belle and Sebastian, який роками хворів на синдром хронічної втоми, перш ніж узятися за гурт, населив свої пісні диваками, студентами й дівчатами, що читають у ліжку до ранку, і дивився на них з теплою іронією. Таку платівку ставлять дощового недільного ранку, після розставання або коли світ навколо стає надто голосним.

Глазго, Брістоль, Олімпія: провінція, що листувалася

Британія середини вісімдесятих при Маргарет Тетчер жила закриттям заводів і безробіттям, найважче доводилося старим промисловим містам на кшталт Глазго. Саме там у 1980 році Алан Горн (Alan Horne) заснував Postcard Records, крихітний лейбл гурту Orange Juice, і показав, що шотландська молодь може робити поп сама. Там же Стівен Макробі (Stephen McRobbie) зібрав The Pastels і зробив аматорство принципом, а згодом разом із Девідом Кіганом (David Keegan) з Shop Assistants заснував лейбл 53rd & 3rd, названий на честь пісні Ramones. На ньому виходили The Vaselines, яких пізніше перегравали Nirvana. Сцена трималася на пошті й фензинах, а ще на нічних ефірах ді-джея BBC John Peel, і до Лондона для цього їхати не доводилося.

По той бік океану, в Олімпії, столиці штату Вашингтон, студент коледжу Evergreen Калвін Джонсон (Calvin Johnson) вів передачу на студентському радіо і в 1982 році заснував K Records. Спочатку лейбл видавав лише касети. Того ж року з’явився Beat Happening, тріо без бас-гітари, де за барабанами сиділа дівчина, Гезер Льюїс (Heather Lewis). Джонсон до того ж допомагав робити фензин Sub Pop, з якого пізніше виріс лейбл гранжу. Дорогу стилю проклали The Byrds із дзвінкою дванадцятиструнною гітарою, дитячо-проста Velvet Underground, Jonathan Richman, дівочі гурти шістдесятих і The Smiths із манчестерського лейблу Rough Trade. Найважливішим урок дав панк: Buzzcocks ще в 1977-му самі видали свій перший мініальбом і довели, що записати платівку може будь-хто.

Проти стадіонів, мачизму і глянцю

Мейнстрим тих років гримів величезними барабанами з ревербером, дорогими кліпами і стадіонним пафосом, а хардкор-панк дедалі частіше перетворювався на змагання в агресії. Інді-поп відповів, що суть панку не в швидкості й люті, а у свободі робити все самому. Брістольський лейбл Sarah Records, який у 1987 році заснували Клер Вадд (Clare Wadd) і Метт Гейнс (Matt Haynes), видавав переважно маленькі сингли, вкладав у конверти полемічні маніфести й відкрито зневажав музичну індустрію. Коли каталог дійшов до сотого релізу, засновники влаштували вечірку й закрили лейбл, бо не хотіли ставати бізнесом. У серпні 1991 року Джонсон зібрав в Олімпії International Pop Underground Convention, тижневе свято незалежних гуртів. Місяць потому вийшов Nevermind, а Курт Кобейн (Kurt Cobain) носив на руці татуювання з логотипом K Records.

Дзеленчання, бубон і голос із сусідньої кімнати

Звучання випливало з тієї ж позиції. Гітари дзеленчать на трьох-чотирьох акордах, то чисті, то трохи брудні від дешевої педалі. Барабанщик часто грає стоячи, як Мо Такер (Moe Tucker) з Velvet Underground, ритм тримають бубон і уперта бочка. Голоси нетреновані й часто фальшиві: баритон Джонсона в Beat Happening хитається, наче він співає вперше, а хлопці й дівчата підтягують одне одному без жодної ієрархії. Записи робили за кілька днів у дешевих студіях, і лоу-фай тут не лише від бідності: глянець здавався неправдою. Пізніше в стилі з’явилися віолончель, труба, флейта й дитячий металофон, і Belle and Sebastian перетворили цю простоту на камерний поп, не втративши інтимності.

Від фензина до танцполу: діти інді-попу

Лондонський лейбл Creation Records Алана Макгі (Alan McGee) дав світові Primal Scream Боббі Гіллеспі (Bobby Gillespie), чия Velocity Girl відкривала C86. Там же з’явилися My Bloody Valentine, які починали з дзвінких джангл-пісеньок, а потім утопили мелодію в шумі й так народили шугейз і дрім-поп. У 1990 році продюсер і ді-джей Ендрю Везеролл (Andrew Weatherall) переробив пісню Primal Scream на Loaded з голосом Пітера Фонди (Peter Fonda) із фільму The Wild Angels. Виявилося, що сором’язливі інді-діти теж можуть танцювати під ейсид-хаус. У нульових The Shins потрапили у фільм Garden State, Vampire Weekend поєднали коледжну начитаність з африканськими гітарами, а лоу-фай перейшов на ноутбуки й породив індітронику, чилвейв та електропоп. Beach Fossils у Брукліні, Mitski, Cigarettes After Sex і Conan Gray продовжують ту саму розмову пошепки, тільки тепер її записують у спальні.

З чого почати слухати

Почніть з Jamboree (1988) гурту Beat Happening. На цьому альбомі чутно, як троє друзів без басиста, без досвіду і без страху творять власний світ, а Indian Summer звучить як найкраще літо у вашому житті. Далі поставте Up for a Bit with The Pastels (1987): це Глазго, де розхлябаність стає красою. Між ними варто послухати сингли The Field Mice, найсумніший і найніжніший голос Sarah Records.

Потім візьміть If You’re Feeling Sinister (1996) Belle and Sebastian. Цього ж року вийшов їхній дебют Tigermilk: його записали як навчальний проєкт музичного курсу коледжу Stow у Глазго і надрукували тисячею вінілових копій, які розійшлися за кілька місяців. Завершіть альбомом Oh, Inverted World (2001) гурту The Shins. Він показує, що на новому століття інді-поп не закінчився, а знайшов нових сором’язливих слухачів.