European Folk ⁶

У європейського фолку немає дати народження, першого альбому чи автора. Його пісні співали на весіллях і похоронах, у полі й у шинку задовго до нотного запису. Передавали їх з вуст у вуста, і кожен співак трохи щось змінював. Це корінь, з якого виросла більша частина європейської музики, від Bartók до панку. І він досі живий: його чути і в архівному записі кобзаря, і на стадіонному концерті ROSALÍA.

Пісня, яку співали всі й ніхто окремо

Народна пісня тримає не голос автора, а спільну пам’ять. Людина в ній ніколи не сама: на весіллі співає все село, а плач над померлим веде одна жінка, і решта підхоплює. Теми прості й вічні: кохання, яке не склалося, рекрут, що не повернувся, ревнощі, вбивство, жнива, весна. Англійська балада холодно, як хроніка, розповідає про зраду й помсту. Українська дума співає про невільників на турецьких галерах, а фламенко — про біль, для якого не вистачає слів. Нічого не прикрашають: горе тут називають горем.

Тому у фолку радість і смуток живуть поруч. Скрипка, що грала на весіллі, грала й на поминках, а балканський духовий оркестр уміє зробити танець із туги. Ця музика каже слухачеві, що до нього все це вже було і люди вистояли. Її ставлять, коли хочеться відчути землю під ногами. Або коли хочеться танцювати до знемоги, як танцювали прадіди. Людина впізнає в ній себе, бо чує голос свого роду, а не шоу-бізнесу.

Від фонографа на Полтавщині до лондонських клубів

Як музика, яку свідомо записують і слухають, європейський фолк з’явився тоді, коли село почало зникати. На початку XX століття заводи й міста витісняли старий побут, і збирачі кинулися рятувати пісні. В Англії Cecil Sharp, викладач музики, їздив селами й записував балади від старих співаків. В Угорщині композитори Béla Bartók і Zoltán Kodály ходили з фонографом — апаратом, що записував звук на воскові валики. Селянські мелодії, які вони так зібрали, змінили й їхню власну музику.

В Україні цю справу взяла на себе Леся Українка. У 1908 році вона разом із чоловіком, фольклористом Климентом Квіткою, власним коштом спорядила експедицію етномузиколога Філарета Колесси на Полтавщину, щоб записати думи від кобзарів і лірників. Того ж року в Ялті подружжя саме записало на фонограф репертуар кобзаря Гната Гончаренка. Валики збереглися, і сьогодні їх можна послухати. Друга хвиля прийшла після Другої світової: у Британії 1950–60-х молодь співала старі пісні у фолк-клубах замість естрадних, а співак і активіст Ewan MacColl зробив із балад голос робітників.

Проти пісні, зробленої в офісі

Що більше музика ставала товаром, тобто радіохітом чи естрадним номером, то сильніше хотілося чогось нефабрикованого. Фолк приваблював тим, що його неможливо придумати в кабінеті звукозаписної компанії. Він давав голос тим, кого естрада не помічала: селянам, робітникам, ромам, мовам без держави. У радянському світі народну музику перетворили на глянцеві ансамблі в однакових костюмах. На цьому тлі справжній, нерівний сільський спів звучав майже як протест. Справжність важила більше за славу і за гроші, яких тут зазвичай і не було.

Скрипка, гармонь і голос, що не боїться тріщини

Фолк звучить так, бо його грали люди без консерваторії на тому, що було під рукою. Скрипка, волинка, цимбали, бандура, акордеон, гітара, бубон, а часто просто голоси й тупіт ніг. Ритми танцювальні й незвичні для вуха, вихованого на поп-музиці. Балканські такти ніби кульгають на одну долю, а у фламенко ритм відбивають оплесками долонь, які називають palmas. Голос — головний інструмент, і його не шліфують. Болгарський жіночий хор ріже відкритим грудним звуком, фламенкове cante jondo зривається на крик, а українські голоси розходяться в багатоголоссі й знову сходяться. Важить не чистота, а правда інтонації.

Корінь, що проростає крізь асфальт

З цього кореня виросло дуже багато. Наприкінці 1960-х британський гурт Fairport Convention заграв старі балади на електрогітарах, і так з’явився фолк-рок. У 1980-х лондонські ірландці The Pogues на чолі з Shane MacGowan виконували ірландські наспіви з панківською люттю. У Нью-Йорку 2000-х киянин Eugene Hütz, чия родина виїхала після Чорнобиля, зібрав Gogol Bordello і назвав свою суміш ромських та українських мелодій із панком «gypsy punk». У Києві при театрі «ДАХ» виник гурт DakhaBrakha, який грає українські пісні як світовий авангард. А каталонка ROSALÍA вивчала фламенко в музичній академії і зробила з нього сучасний поп, не втративши ні краплі драми.

З чого почати слухати

Почніть з «Liege & Lief» (1969) Fairport Convention. Там старовинна балада «Matty Groves» про зраду й убивство мчить, як рок-н-рол, а голос Sandy Denny звучить ніби з іншого століття. Далі — «Le Mystère des Voix Bulgares»: швейцарський продюсер Marcel Cellier зібрав записи болгарського жіночого хору державного радіо. Британський лейбл 4AD перевидав їх для покоління, що слухало пост-панк, і це покоління було приголомшене.

Потім — «Gypsy Punks: Underdog World Strike» (2005) Gogol Bordello. Його записав Steve Albini, американський звукорежисер, відомий роботою з Nirvana і Pixies. Записував фактично наживо: акордеон, скрипка й крик Hütz про долю емігранта. Завершіть платівкою «El Mal Querer» (2018) ROSALÍA. Це її дипломний проєкт за мотивами анонімного окситанського роману XIII століття «Flamenca», і записаний він переважно у квартирі продюсера El Guincho в Барселоні. Тут той самий фолк: давня історія про ревнощі й неволю, розказана мовою сьогодення.