Dixieland Revival ¹

1941 рік. Світ воює, у Нью-Йорку молоді музиканти вночі шукають нову гармонію, з якої народиться бібоп. А в Сан-Франциско компанія білих хлопців у тісному клубі на Annie Street грає музику, якій на той момент двадцять років і яку всі вважають давно мертвою. Це не музейна реконструкція. У ній стільки радості й упертості, що за кілька років старий новоорлеанський джаз знову звучить у клубах Америки, а потім і Лондона.

Відродження диксиленду — рідкісний випадок, коли музику повернули не продюсери, а фанати. Колекціонери платівок, студенти й музиканти-самоуки повірили, що найчесніший джаз уже був зіграний, і вирішили зіграти його ще раз.

Музика, яку грають разом, а не для слави

Серце цього стилю — розмова. Труба веде мелодію, кларнет в'ється навколо неї, тромбон бурчить знизу, а банджо й туба тримають крок. Ніхто не стоїть на авансцені сам: усі імпровізують одночасно, і з цього гамору виходить щось напрочуд злагоджене. Таку музику не слухають мовчки й на самоті. Її ставлять, коли в домі люди, коли хочеться відчути, що ти частина гурту, родини чи вулиці.

У ній є й інша правда: ностальгія тут не втеча, а пошук справжнього. Музиканти з Сан-Франциско називали те, що грали, просто «The Truth», тобто «Правда». Вони мали на увазі музику, де ще не було глянцю, де мелодію можна наспівати, а радість не продається за рахунком. Відродження каже слухачеві, що найпростіше може бути найживішим. Тому його впізнають ті, кому набрид надто вилизаний світ і хочеться, щоб музика пахла пивом, деревом і п'ятничним вечором.

Сан-Франциско, книжка і зуби для трубача

Дорогу проклали ті, хто записував історію. 1939 року вийшла книжка «Jazzmen», яку написали дослідники Фредерик Ремзі та Чарльз Едвард Сміт разом із колегами. Збираючи матеріал, Ремзі й Білл Рассел знайшли в містечку Нью-Айбірія в Луїзіані забутого трубача Bunk Johnson. Колись він був зіркою новоорлеанських оркестрів, тепер працював на рисовому млині, давно не грав і втратив зуби. Музиканти й колекціонери скинулися йому на зубні протези та нову трубу. 1942 року Bunk уперше в житті записався з кларнетистом George Lewis, а платівки вийшли на Jazz Man Records — маленькому лейблі при лос-анджелеській крамниці платівок.

Ще раніше той самий лейбл записав Lu Watters' Yerba Buena Jazz Band. Трубач Lu Watters і тромбоніст Turk Murphy грали для заробітку в комерційних танцювальних оркестрах і нудилися на чайних вечорах. Вони збирали старі платівки King Oliver і Jelly Roll Morton, вчилися грати по них, а згодом закріпилися в клубі Dawn Club. Коли оглядач San Francisco Chronicle Herb Caen зверхньо про них написав, шанувальники засипали газету листами, і гурт став тільки популярнішим.

Проти конвеєра біг-бендів

На початку сорокових джаз був індустрією. Свінгові оркестри на півтора десятка людей, розписані аранжування, танцзали, радіоефіри. Гроші були, а свободи ставало дедалі менше. Відродження стало відповіддю тих, кому ця машина здавалася фальшивою. Малий склад замість армії саксофонів, колективна імпровізація замість партитури, старі марші, блюзи й рег-таймові теми замість хітів сезону. Модерністи-бопери глузливо прозвали прихильників старого джазу «moldy figs», тобто «запліснявілі смокви». Але ці «смокви» вперто збирали повні зали студентів, які вперше чули, з чого все починалося. Більшість нових виконавців були білими ентузіастами, і це завело музику до величезної нової аудиторії. Водночас на сцену повернулися старі чорні майстри Нового Орлеана, про яких індустрія давно забула.

Банджо, туба і три духові в одному клубку

Звучання виросло з цього ставлення до музики. Банджо замість гітари і туба замість контрабаса дають рівний, трохи кульгавий двотактний крок, як у вуличного оркестру. Над ним троє духових плетуть поліфонію: труба тримає тему, кларнет розсипає високі візерунки, тромбон ковзає глісандо між ними. Записи свідомо прості, часто з одного мікрофона, з гулом залу і підспівуванням. Тут цінують тепло звуку й разом зіграний такт, а не віртуозність соліста. Ken Colyer, англійський трубач, згодом казав, що найважливіші емоції ансамблю, а не бездоганність.

Від лондонських підвалів до Preservation Hall

Ken Colyer пішов у торговий флот, 1952 року втік з корабля в Мобілі й доїхав автобусом до Нового Орлеана. Там він грав з оркестром George Lewis, а потім за прострочену візу потрапив до в'язниці й був депортований. У Лондоні його зустріли як героя. Він зібрав гурт з тромбоністом Chris Barber і гітаристом Lonnie Donegan, у перервах між сетами вони грали сільські пісні на гітарах і пральній дошці. Так з'явився скіфл, а від нього рукою подати до перших гуртів хлопців із Ліверпуля. Британський trad jazz став масовою модою. У самому Новому Орлеані 1961 року відкрився Preservation Hall, скромна зала у Французькому кварталі, де старі музиканти щовечора грали для всіх охочих. Musicmap веде від відродження лінію й до swamp blues: це та сама луїзіанська земля, де колись чекав на свій шанс Bunk.

З чого почати слухати

Почніть з Bunk Johnson і його останнього альбому «The Last Testament of a Great Jazzman». Це голос людини, якій світ подарував другий шанс, і вона грає так, наче знає, що він останній. Далі послухайте ранні записи Lu Watters' Yerba Buena Jazz Band для Jazz Man 1941–1942 років: молодий, гучний, трохи нахабний Сан-Франциско. Для британського погляду візьміть «New Orleans to London» гурту Ken Colyer's Jazzmen.

Завершіть альбомом «Louis Armstrong Plays W.C. Handy» від Louis Armstrong And The All-Stars. 1947 року Армстронг розпустив свій біг-бенд і зібрав малий склад, тобто сам великий новоорлеанець пристав до відродження. Ставте цю платівку голосно, коли в домі гості.