Cabaret & Musicals ¹⁵

Уявіть Монмартр, листопад 1881 року. Тісне приміщення колишньої поштової контори, на стінах роботи друзів господаря, вино погане. Сам господар, Rodolphe Salis, кепкує з гостей: хто пішов рано, тому летить услід образа, хто спізнився, того саджають у куток. Так відкрився Le Chat Noir, перше кабаре в нинішньому розумінні: столики, келихи, маленька сцена й конферансьє, який розмовляє із залом. Від нього тягнеться нитка через Берлін двадцятих, Бродвей і повоєнні підвали Сен-Жермену аж до Tom Waits і Lady Gaga.

Кабаре і мюзикл важко назвати жанром у звичному сенсі. Це радше спосіб співати, коли кожна пісня стає маленькою виставою, а співак грає персонажа і дивиться вам просто в очі.

Гірка правда під світлом рампи

Кабаре тримається на простій думці: життя — це сцена, і саме зі сцени можна говорити найчесніше. За маскою конферансьє, злодія, повії чи клоуна співак каже те, чого не скажеш за родинним столом. Він співає про гроші, які купують усе, про кохання, що минає, про політиків, які брешуть. Кабаре сміється, але це сміх людини, яка все розуміє і все одно замовляє ще келих.

Мюзикл бере ту саму театральність і спрямовує її до надії. Пісня там починається, коли слів уже не вистачає і героєві лишається або заплакати, або злетіти. Спільне в цих світах одне: вони дозволяють бути більшим за себе. Таку музику ставлять пізно ввечері з вином, після розриву, перед важливим рішенням, коли хочеться відчути драму власного життя на повний зріст. Слухач упізнає себе в персонажі й через нього нарешті чує себе.

Монмартр, Веймар, Бродвей: сцена, що виросла з кризи

Le Chat Noir виріс із паризької богеми кінця XIX століття. Монмартр тоді був дешевою околицею з вітряками, де жили художники й поети, яких не пускали в салони. Salis змішав у своєму закладі пісню, театр тіней і сатиричне ревю. Заходили туди Paul Verlaine, Claude Debussy й Erik Satie. Головною зіркою був шансоньє Aristide Bruant у чорному капелюсі й червоному шарфі, таким його намалював на афішах Toulouse-Lautrec. Bruant співав жаргоном паризького дна, а згодом відкрив власне кабаре Le Mirliton, де називав публіку негідниками. Буржуа вдень його засуджували, а вночі приходили по свою порцію зухвалості.

Друга батьківщина кабаре — Берлін часів Веймарської республіки, після поразки у війні, серед інфляції та несподіваної свободи. У 1928 році композитор Kurt Weill і драматург Bertolt Brecht поставили Die Dreigroschenoper. Це переробка англійської «Опери жебраків» XVIII століття, де бандит Mackie Messer виявляється не гіршим за поважних буржуа. У виставі грала дружина Weill, Lotte Lenya, а 1930 року Marlene Dietrich заспівала в «Блакитному ангелі». Тим часом в Америці з водевілю, вистав-збірок із номерів, співаків і фокусників, виріс Бродвей. Show Boat (1927) композитора Jerome Kern і лібретиста Oscar Hammerstein II довів, що пісні можуть розповідати серйозну історію, зокрема й про расизм.

Проти оперети з її солодкою пристойністю

Кабаре народилося як протиотрута від оперети й салонного романсу, тобто від музики, де все гарно і ніхто не згадує голод, гроші чи тілесне. Brecht узагалі не хотів, щоб глядач розчинявся в почуттях: його «ефект очуження» мав змусити людину думати, а не тільки зітхати. Кабаре давало голос тим, хто стояв поза салоном. Édith Piaf співала на вулицях Парижа, поки 1935 року власник кабаре Louis Leplée не почув її і не назвав «Горобчиком». Після війни в підвалах Сен-Жермен-де-Пре Juliette Gréco співала тексти, які для неї писав Jean-Paul Sartre. Charles Aznavour, син вірменських емігрантів, пройшов школу на гастролях із Piaf. Слава тут нікого не вабила: важило лише, чи повірить тобі зал.

Голос попереду оркестру

Звучання виростає з цієї потреби бути почутим. Голос стоїть попереду, кожне слово виразно чути, бо історія важливіша за мелодію. Поруч фортепіано, акордеон, банджо, туба, що пихкає на сильну долю, вальс, танго й марш. У Weill усе це звучить, як джаз-бенд двадцятих, у якого трохи кисне гармонія: красиво, але з нерівною усмішкою. Бродвей додає великий оркестр, номери, які наростають до фіналу, і репризи, коли тема повертається вже зміненою. У записі голос близько, ніби співак сидить за сусіднім столиком.

Від Doors до Gaga: спадкоємці конферансьє

Рок перейняв цю традицію швидше, ніж визнав. The Doors записали Alabama Song Weill і Brecht на дебютному альбомі 1967 року, а David Bowie 1982-го випустив пісні з Brecht-івської п’єси Baal. У 1985 році продюсер Hal Willner, відомий своїми триб’ютами, видав Lost in the Stars: на ньому Sting співає Mack the Knife, а Tom Waits хрипить What Keeps Mankind Alive. Waits тоді вже перетворив свої пісні на кабаре, зібране зі звалища, а 1993-го написав музику до вистави The Black Rider режисера Robert Wilson за текстом William S. Burroughs. Danny Elfman починав у вуличній театральній трупі брата Річарда, The Mystic Knights of the Oingo Boingo, а згодом співав за Jack Skellington у The Nightmare Before Christmas. Christina Aguilera знялася з Cher у фільмі Burlesque, Lady Gaga 2015 року заспівала на «Оскарі» попурі з The Sound of Music. Мюзикл The Greatest Showman, з піснями Benj Pasek і Justin Paul про шоумена P. T. Barnum, за даними IFPI став найпродаванішим альбомом світу 2018 року.

З чого почати: чотири вечори за столиком біля сцени

Почніть із саундтреку Cabaret (1972), фільму Bob Fosse за мюзиклом Kander і Ebb. Liza Minnelli грає в ньому співачку берлінського клубу 1931 року, тож історія кабаре розповідає сама про себе якраз тоді, коли країну накриває тінь. Далі поставте Lost in the Stars (1985), де рок-музиканти й джазмени вісімдесятих по черзі приміряють пісні Weill. Потім Rain Dogs (1985) Tom Waits: портові бари, маримба, гітара Marc Ribot і голос, яким міг би співати Mackie Messer. На завершення The Nightmare Before Christmas (1993), де Elfman доводить, що мюзикл може бути готичним, смішним і щемким водночас.