Big Beat ²¹

Уявіть Британію середини дев’яностих. В одному залі стоять інді-хлопці в кедах, які вчора стрибали під Oasis, і рейвери, що не сплять із п’ятниці. Між ними діджей ставить підряд хіп-хоповий брейк, кислотну лінію синтезатора Roland TB-303 і гітарний риф, і все це звучить як одна пісня. Так з’явився big beat. Ця музика зламала перегородку між рок-сценою й танцполом і нікого не просила за це вибачення.

Дозвіл бути гучним: про що big beat

Big beat — це радість без фільтрів. Він не пояснює світ і не страждає. Він каже, що ти тут, музика гучна і цього досить. У ньому є хуліганство, азарт підлітка, який уперше втік на вечірку, і той самий підйом, з яким фанати співають на трибунах. Критики недарма порівнювали його треки з рок-гімнами й футбольними кричалками.

Під цим гедонізмом ховається чесність. Big beat не вдає з себе розумнішого, ніж він є, і не вимагає, щоб слухач знав родовід техно. Його ставлять, коли треба розігнатися: перед виходом із дому, в нічній машині, на тренуванні, коли тіло хоче руху, а голова свободи. Люди впізнають у ньому себе в ту мить, коли вирішують перестати бути серйозними. А в найкращих речах крізь шум проступає щось майже ніжне: світанок після довгої ночі, коли ти досі разом з усіма.

Лондонський паб, брайтонський клуб і Cool Britannia

Стиль виріс у двох конкретних місцях. Перше — підвал пабу Albany на Great Portland Street у Лондоні. Там лейбл Heavenly Records влаштовував недільну вечірку Heavenly Social для тих, хто ще не лягав спати. Резидентами були Tom Rowlands і Ed Simons, двоє друзів, що познайомилися в Манчестері й любили New Order. Тоді вони звалися The Dust Brothers, але ім’я довелося змінити, щоб їх не плутали з американськими продюсерами Dust Brothers, авторами «Paul’s Boutique» гурту Beastie Boys. Нову назву дуету підказав їхній власний трек «Chemical Beats».

Друге місце — брайтонський клуб Concorde. З 1995 року там по п’ятницях проходила вечірка Big Beat Boutique лейблу Skint. Лейбл заснував Damian Harris, а головним героєм став Norman Cook — колишній басист інді-гурту The Housemartins, якого світ незабаром знатиме як Fatboy Slim. Від назви вечірки стиль і отримав своє ім’я. Тлом була Британія, що оговталася після рецесії й повірила в себе: брит-поп, Cool Britannia, оптимізм. Водночас закон Criminal Justice Act 1994 року дозволив поліції розганяти рейви з музикою «повторюваних ритмів», і танцювальна культура переїхала з полів у клуби, паби й на рок-фестивалі.

Проти снобізму і серйозних облич

На початку дев’яностих британський рейв розколовся. Хардкор розганявся до джанглу, а техно й «інтелектуальна» електроніка дедалі частіше чекали, що їх слухатимуть стоячи і з поважним виглядом. Big beat придумали ті, кому це набридло. Його автори не соромилися ні фанку, ні панку, ні старих платівок із секонд-хенду: у їхньому сеті годилося все, що качає. Від breakbeat hardcore вони взяли важкі зламані барабани, від флоридських брейків — пружний бас і любов до драм-машини 808, а від shoegaze і психоделії — бажання потонути у звуковій стіні. Перший сингл Chemical Brothers «Song to the Siren» побудований на семплі з версії This Mortal Coil: з дрім-попу виросло щось зовсім не мрійливе. До слави вони ставилися просто: діджей теж може бути рок-зіркою.

Барабани, що звучать як вибух

Звук big beat прямо випливає з цього ставлення. В основі лежить брейкбіт, вирізаний зі старого фанку чи хіп-хопу. Він повільніший за джангл, але такий стиснутий і перевантажений, що бочка б’є просто в груди. Поверх нього верещить TB-303, виють сирени, крутяться вокальні семпли, доки не западуть у голову, і звучать гітарні рифи, які часто грає синтезатор. Трек побудований як атракціон: напруга росте, звук обривається в тишу, а після паузи барабани вриваються знову. Продакшн навмисно брудний, бо тут важить удар, а не чистота. Звідси й кіношність: «Spybreak!» дуету Propellerheads недарма потрапив у саундтрек «The Matrix».

Від рок-Grammy до брайтонського пляжу

Big beat довів, що електроніку можна грати на фестивальній сцені так само, як рок. The Prodigy з Ессексу — проєкт продюсера Liam Howlett, де танцюрист Keith Flint став фронтменом, — перетворили рейв на панк-шоу, і їхній «The Fat of the Land» очолив чарти Британії та США. «Setting Sun», записаний Chemical Brothers разом із Noel Gallagher з Oasis, став у Британії першим номером, а «Block Rockin' Beats» отримав Grammy в рок-категорії за інструментальне виконання. В Америці естафету підхопили The Crystal Method, дует із Лас-Вегаса, який осів у Лос-Анджелесі. Кінець епохи часто відраховують від 2002 року, коли Fatboy Slim грав на брайтонському пляжі для понад 250 тисяч людей. Після такого піку сцена швидко видихлася, а її прийоми розібрали реклама й трейлери. Прямих спадкоємців у стилю немає, але його енергія живе в брейкс-сцені двохтисячних, в електро-хаусі й у кожному діджеї, який на фестивалі поводиться як гітарний герой.

З чого почати слухати

Почніть з «Exit Planet Dust» The Chemical Brothers (1995). Назва альбому прощається з ім’ям Dust Brothers, а всередині є той самий «Chemical Beats», з якого все почалося. Далі послухайте «Dig Your Own Hole» (1997): тут стиль набирає повної сили, а наприкінці розчиняється в психоделічній «The Private Psychedelic Reel». Потім — «You’ve Come a Long Way, Baby» Fatboy Slim (1998), де «The Rockafeller Skank», «Praise You» і «Right Here, Right Now» показують, як зібрати свято з чужих семплів. І нарешті «The Fat of the Land» The Prodigy (1997), найлютіший бік big beat: «Firestarter» і «Breathe» звучать як панк, зібраний на семплері.

Якщо захочеться копнути глибше, поставте «Leftism» Leftfield (1995). Це сусід по епосі, більш дабовий і прогресивний, але без нього картина британського танцполу середини дев’яностих неповна.