African Music ⁷

Коли чують «африканська музика», часто уявляють барабани біля вогнища. Насправді за цими словами стоїть континент із десятками країн і тисячами мов. Він звучить і як саксофон у нічному клубі Лагоса, і як тихий сум портового бару на островах Кабо-Верде, і як гітара з берегів Нігеру, що крутить одну фразу, поки слухач не втратить відчуття часу. На мапі жанрів це корінь, а не гілка. Звідси через океан і кілька століть болю виросли блюз, джаз, кубинський son і добра половина того, що ми звемо поп-музикою.

Тож слухати африканську музику трохи схоже на те, як знайти стару фотографію прабабусі й упізнати на ній власне обличчя. Ритм, знайомий вам із фанку чи хіп-хопу, тут живе вдома.

Музика, в якій ніхто не стоїть осторонь

У більшій частині Африки музика була не концертом, а частиною життя: під неї працювали в полі, одружувалися, ховали, давали дитині ім’я. Тому в її основі лежить розмова. Один голос кличе, гурт відповідає. Барабан питає, танцюрист відповідає рухом. Слухачів тут нема, є учасники. Ця музика каже людині, що вона не сама, що її тіло і її голос потрібні в загальному колі.

Друга її правда — пам’ять. У країнах народу манде (Малі, Гвінея, Сенегал) живуть гріоти, або джелі. Це спадкові музиканти, які століттями співали родоводи й історію держави Малі від часів засновника Сундіати. Пісня там слугує архівом, судом і газетою водночас. А ще ця музика вміє тужити: кабовердійська morna співає про sodade, тугу тих, хто поїхав за море по роботу і не повернувся. Африканську музику ставлять, коли хочеться вийти з власної голови в тіло, коли на кухні збираються друзі або коли треба пережити розлуку. Радість у ній ніколи не була втечею. Це спосіб вистояти.

Від дворів малійських королів до клубів Аккри й Кіншаси

Традиції ці дуже давні, і року народження в стилю нема. Але звук, який ми знаємо з платівок, склався у ХХ столітті в портових містах, де були радіо, грамофони й танцмайданчики. У 1930-х на заході й у центрі Африки продавали платівки з кубинською музикою, і там упізнали в них власні ритми, які повернулися через Карибське море. У Кіншасі з цього виросла конголезька румба. Її королем став гітарист Franco зі своїм оркестром OK Jazz. У Гані духові танцювальні оркестри змішали джаз, гітари й місцеві ритми в highlife, і коли 1957 року Гана першою з колоній на південь від Сахари здобула незалежність, саме highlife звучав як свобода.

Молоді держави зрозуміли, що музика може бути національним портретом. У Гвінеї державним гуртом стали Bembeya Jazz. У Малі на вокзалі Бамако грав Rail Band, і там співав юний Salif Keita: альбінос із нащадків самого Сундіати, якому за походженням узагалі не належало ставати музикантом.

Голос замість колоніального мовчання

Колоніальна влада вважала місцеву музику примітивною. Після незалежності ця музика стала доказом, що в людей є своя історія і своя гідність. Іноді вона ставала й прямим протестом. Нігерієць Fela Kuti вчився музики в Лондоні, а в Лагосі створив Afrobeat: довгі гіпнотичні композиції, в яких він висміював військову владу й корупцію. Свій дім-комуну він оголосив незалежною «республікою Калакута». Після пісні «Zombie», де солдати марширують, як бездумні мерці, армія розгромила комуну, а його матір викинули з вікна. Південноафриканку Miriam Makeba за виступи проти апартеїду на десятиліття відлучили від батьківщини, і вона співала її світові з вигнання. Слава й гроші тут завжди були на другому плані. Cesária Évora десятиліттями співала в барах рідного Мінделу, а перший альбом записала в Парижі тільки в 47 років.

Ритм, що складається з багатьох рук

Головний секрет у поліритмії. Кілька барабанів грають кожен свій простий малюнок, а разом виходить тканина, в якій тіло саме обирає, за якою ниткою йти. Тому ця музика водночас дуже стабільна і ніколи не стоїть на місці. Над ритмом дзвенить кора, арфа-лютня з гарбуза, звук якої схожий на струмок. Дерев’яний балафон тріщить і гуде гарбузами-резонаторами. Йорубський «говорючий барабан» уміє повторювати інтонації мови й буквально вимовляти фрази. Гітара тут теж своя: у Конго вона сиплеться високими перебором, у Малі тягне пустельну пентатоніку, схожу на блюз, що забув, звідки він. Повтор не нудить, а затягує, як транс. Голоси відкриті, гострі, щедро прикрашені, і поряд із пронизливим покликом гріота існує низький, неквапний, втомлено-ніжний голос Cesária Évora.

Як корінь проростає в чужих садах

Невільницькі кораблі забрали з Африки людей, але не змогли забрати в них ритм і переклик. Так у США з’явилися блюз, госпел і джаз, на Кубі son, у Бразилії самба. Банджо, до речі, походить від західноафриканських лютень. Потім цей звук повернувся додому. Fela надихався фанком James Brown, а Talking Heads разом із продюсером Brian Eno, британським винахідником ambient, на «Remain in Light» вчилися вже у Fela. Американський трубач Jon Hassell, автор ідеї «музики Четвертого світу» про зустріч технологій і незахідних традицій, 1988 року записав «Flash of the Spirit» із перкусійним гуртом Farafina з Буркіна-Фасо і вважав себе його дев’ятим учасником. У 1987-му лондонські лейбли вигадали для таких платівок полицю «world music». Сьогодні корінь дає нові пагони: Afrobeats із Лагоса, амапіано з південноафриканських тауншипів, а у 2017-му Project Mama Earth, де співачка Joss Stone і камерунський басист Étienne M’Bappé побудували пісні про Землю на камерунському ритмі bikutsi.

Чотири платівки, щоб почути континент

Почніть із «Miss Perfumado» (1992) Cesária Évora. Це морни під скрипку, акордеон і гітару, а в центрі «Sodade», пісня про тугу емігрантів, з якою вона вийшла до світу. Потім поставте «Flash of the Spirit» Jon Hassell і Farafina: балафон, джембе й розмита електронікою труба, ніби запис зроблено вночі просто неба.

Далі «Zombie» Fela Kuti, щоб відчути, як танець перетворюється на політичну зброю: духові б’ють, як кулак по столу. А на завершення «Talking Timbuktu» (1994), зустріч малійського гітариста Ali Farka Touré з американським майстром слайд-гітари Ry Cooder. Цю розмову двох берегів варто слухати, коли на вулиці спека, а поспішати нікуди.