Вінілові платівки PJ Harvey

Поллі Джин Гарві починала з формату, у якому ніде сховатися: гітара, бас, барабани і голос, що радше звинувачує, ніж співає. За тридцять років вона встигла побути фронтвумен блюзового тріо, поп-співачкою з нью-йоркським акцентом, піаністкою-аматоркою, яка навмисне грає на межі вміння, і майже репортеркою, що возить диктофон у Кабул і Косово. Спільного між цими фазами менше, ніж хотілося б каталогізаторам.

Одну річ про її вініл варто знати до покупки: майже все, що сьогодні реально дістати, — це перевидання Island/UMC 2020–2022 років. Оригінальних пресів дев’яностих у вільному обігу практично немає, а ті, що спливають, коштують як три сучасні платівки разом. Ми возимо саме перевидання і не вдаємо, що це перші тиражі.

Як змінювалося звучання

Перші два альбоми — це майже рентген: мінімум інструментів, максимум натиску. «To Bring You My Love» 1995 року стало першим розворотом. Гарві покликала Flood і Джона Періша, додала оркестрові тіні, орган і повільний темп — блюз тут не цитата, а декорація для чогось значно похмурішого. На нашій копії цього альбому в кредитах стоять троє продюсерів одразу: Flood, Періш і сама Гарві, а записували в лондонському Townhouse 3 зі зведенням у дублінському Windmill Lane.

Далі був період електроніки й міста, а 2004-го — «Uh Huh Her», де Гарві сама сіла за пульт і свідомо повернула шорсткість, від якої тікала десять років. 2007-й дав «White Chalk»: гітару прибрано повністю, залишилися піаніно, фісгармонія і голос, піднятий на октаву вище звичного. Це найтихіший її запис і найнезручніший для тих, хто прийшов за роком.

Пізня Гарві працює як документалістка. «The Hope Six Demolition Project» 2016 року зібрано з поїздок у Афганістан, Косово і Вашингтон; духова секція там звучить радше як вулична процесія, ніж як аранжування. Записували його в лондонській Assault And Battery.

Що шукати на вінілі

Уся серія перевидань 2020–2022 зроблена за однією схемою, і це той рідкісний випадок, коли схема на користь. Лаки різав Джейсон Мітчелл у Loud Mastering — його підпис «JASDAFACE» видряпаний у раннауті, тож пізнати правильний прес можна не знімаючи платівку з конверта. Пресували на Optimal Media в Реблі, вага 180 грамів. Наглядав за майстерингом Джон Періш, багаторічний співавтор Гарві; виняток — «Uh Huh Her», де в кредитах консультантом стоїть Head, продюсер її ранніх записів. Дрібниця, але вона показує, що серію робили з оглядкою на те, хто саме робив оригінал.

Перші партії йшли з хайп-стікером і карткою на завантаження у WAV 16 біт / 44,1 кГц. Стікер часто зривають, картку майже завжди вже використали — не орієнтуйтеся на них при виборі.

Окремий випадок — «White Chalk». Альбом триває близько тридцяти чотирьох хвилин, і його нарізали на 45 обертах. Для запису, побудованого на тихому піаніно і диханні, це не маркетинг, а найпряміший спосіб дати матеріалу простір. Ставте його з розрахунком, що вставати доведеться частіше.

За оцінками колекціонерів найвище стоїть перевидання «To Bring You My Love» — 4,69 при більш ніж семи сотнях голосів на Discogs. Це найбезпечніша перша покупка в її каталозі.

З чого почати

Якщо ви хочете зрозуміти, за що Гарві люблять, і не хочете ризикувати — беріть «To Bring You My Love». Це її найцілісніший альбом і найкраще зроблений прес у серії.

Якщо вам ближчий сирий бік і ви прийшли з боку дев’яностих, дивіться на «Uh Huh Her»: там Гарві навмисно зіпсувала собі звук, щоб він перестав бути гладким. Такі речі стоять у нас поруч з рештою альтернативного року.

Якщо ж вас цікавить Гарві-піаністка або Гарві-репортерка, то «White Chalk» і «The Hope Six Demolition Project» — два різних способи не грати рок узагалі. Слухачам, які приходять сюди з боку гітарних сцен, є сенс зазирнути ще й у інді-рок.