Вінілові платівки Peter Gabriel

Пітер Гейбріел прийшов у велику музику як фронтмен Genesis, але з 1977 року веде окрему, куди повільнішу лінію: за майже півстоліття соло-кар’єри він випустив лише десяток студійних альбомів, і кожен наступний з’являвся тоді, коли попередній звук вже встигав здатися вичерпаним. У нашому каталозі представлений «I/O» 2023 року — саме у виданні Bright-Side Mixes, одному з двох паралельних мікшів, які Гейбріел випустив одночасно. Це не бонусна різниця в оформленні: за словами кредитів релізу, зведенням Bright-Side повністю займався Марк Стент, тоді як паралельна версія існує окремим майстер-релізом на Discogs — тобто це буквально дві різні платівки з одним трек-листом.

Як мінялося звучання Пітера Гейбріела

Перші чотири альбоми виходили без назв — усі просто «Peter Gabriel», 1977, 1978, 1980 і 1982 років, і відрізнити їх можна було тільки за обкладинкою. Це вже саме по собі жест: артист демонстративно відмовлявся будувати впізнавану серію, кожен реліз мав звучати як новий початок. Перелом стався 1986 року з альбомом «So» — першим, що отримав власну назву, і водночас найбільш комерційно успішним у кар’єрі. Далі напрямок змістився до художнього поп-року з елементами світової музики: альбом «Us» 1992-го розвивав ту саму лінію, а потім Гейбріел на роки занурився в саундтреки та мультимедійні проєкти — «OVO» 2000-го й «Up» 2002-го. Між «Up» і «I/O» пройшло рівно двадцять один рік, і за кредитами нового альбому видно, наскільки змінився інструментарій: замість рок-гурту — оркестрові аранжування Джона Меткалфа, шведський чоловічий хор Orphei Drängar, південноафриканський Soweto Gospel Choir й New Blood Orchestra, зібрані під одним дахом із класичним складом гурту Гейбріела — Тоні Левін на басу, Девід Роудс на гітарі, Ману Катче на барабанах.

Що шукати на вінілі

Наше видання — подвійна платівка в розкладній обкладинці, з рожевою обі-стрічкою, дванадцятидюймовим буклетом і карткою з кодом для завантаження цифрової версії. Внутрішні конверти платівок — прості білі, з поліетиленовим підкладом, а внутрішня сторона розкладної обкладинки пофарбована в рожевий колір під колір обі-стрічки. Пресували платівку на заводі Pallas у Німеччині, про що прямо каже наклейка Made In Germany на плівці, а за мастеринг і різ лаку відповідав Метт Колтон у Metropolis Mastering. Раннаути на всіх сторонах гравіровані, і саме там захована дрібна деталь для тих, хто звик перевіряти прес на автентичність: цифри I, II, III і IV на дисках надруковані римськими знаками, а на стороні D літеру A видно перекресленою й заміненою на D — слід виправлення прямо в матриці. Другий момент, вартий уваги: продюсуванням займався не тільки сам Гейбріел, а й Браян Іно, чий підпис стоїть у кредитах кількох треків одразу в кількох ролях — від синтезаторів до ритм-програмування, а трек B1 продюсував окремо Річард Рассел.

З чого почати

Якщо цікавить безпосередньо цей реліз — почніть із «Playing For Time» або «This Is Home», де оркестрові партії Меткалфа і хор найпомітніші. Тим, хто хоче почути коріння цього звучання, варто звернутися до альбому «So» 1986 року — там ще немає хорів і оркестрів, зате є той самий голос і та сама здатність тримати мелодію в найпростішому мінорному ключі. А для слухачів, яким цікавіше не історія одного артиста, а весь пласт британського прогресивного року, з якого Гейбріел вийшов, у нас є розділ прог-рок — і сусідній із ним за настроєм поп-рок, де саме такі мелодійні, побудовані на пісенній структурі релізи і зібрані.