Вінілові платівки Mike Oldfield

Майк Олдфілд записав «Tubular Bells» у дев’ятнадцять років, зігравши на платівці більшість інструментів сам, і цим одним альбомом відкрив лейбл Virgin. Далі почалася довга кар’єра, у якій прогресив-рок поступово перетікав у нью-ейдж і електроніку: теги MusicBrainz дають йому progressive rock із найбільшою вагою, а слідом new age, electronic і ambient майже врівень. Це рідкісний музикант, чиї платівки однаково впевнено стоять і в рок-секції, і поруч із амбієнтом.

Як змінювалося звучання

«Tubular Bells» 1973 року записувався в студії The Manor з осені 1972-го до весни 1973-го і складається всього з двох композицій — по одній на сторону. Це не концептуальний жест, а спосіб мислення: Олдфілд будував музику довгими нашаруваннями, де тема повертається через десять хвилин уже іншою. «Tubular Bells II» 1992 року переписав ту саму ідею сучаснішими засобами й став несподівано успішним. «The Songs Of Distant Earth» 1994-го — вже майже чистий ембієнт за мотивами роману Артура Кларка, сімнадцять коротких частин замість двох довгих. «The Millennium Bell» 1999 року закриває цю лінію: одинадцять треків, кожен про своє століття.

Права на записи цих альбомів і сьогодні належать не Virgin чи Warner, а власним компаніям Олдфілда — Oldfield Music Ltd. і Oldfield Music Overseas Ltd.: на перевиданні «The Millennium Bell» 2024 року в кредитах Discogs фонографічне право Warner Music UK стоїть лише як «ліцензовано від», а авторське — саме за компаніями музиканта. Для артиста, що дебютував на лейблі як наймана рука в дев’ятнадцять, це рідкісна траєкторія: контроль над майстер-стрічками він вибудував сам, альбом за альбомом. На тому самому виданні партію струнних і духових аранжував і диригував Робін Сміт — Олдфілд лишив собі гітару, продюсування й авторство, а оркестровку віддав фахівцю.

Що шукати на вінілі

Чотири наші видання зроблені на трьох різних заводах, і це чути в підході. «Tubular Bells» — перевидання Mercury та UMC 2009 року на 180 грамів, зроблене з оригінального стереомікса 1973 року, а не з пізніх переробок; ремастеринг робили в The Audio Archiving Company, пресували на GZ. У конверт вкладали друкований внутрішній пакет і код на завантаження — щоправда, mp3 там у 128 кілобіт, і сьогодні це радше історична деталь, ніж бонус.

«The Songs Of Distant Earth» 2015 року пресував нідерландський Record Industry, диск лежить у простому висіченому конверті графітово-сірого кольору, ранаути витравлені. Той самий завод робив і «The Millennium Bell» 2024 року для Music On Vinyl — це лімітований тираж рівно в тисячу пронумерованих примірників на прозорому синьому вінілі з вкладкою. У нашій картці цього товару атрибути зіпсовані: у поле «Колір/особливості» потрапив увесь службовий словник описів, тож орієнтуйтеся на цей текст, а не на список ознак. Ми картку полагодимо. «Tubular Bells II» у нас у виданні 2022 року до Record Store Day — синій мармуровий вініл, обмежений тираж.

З чого почати

Починати треба з «Tubular Bells», іншої відповіді тут немає. Але майте на увазі: це сорок дев’ять хвилин інструментальної музики без жодного приспіву, і перше прослуховування вимагає уваги. Якщо зайшло — беріть «Tubular Bells II», він та сама історія в переказі дорослого автора. «The Songs Of Distant Earth» ставте, коли хочете музику для фону, яка при цьому не порожня. «The Millennium Bell» — для тих, хто вже зібрав решту.

Каталожно Олдфілд стоїть у нас у прог-році, і для двох «Дзвонів» це точна адреса. Пізні альбоми ближчі до того, що зібрано в даунтемпо та ембієнті — звідти й варто продовжувати, якщо сподобалася саме спокійна половина.