Вінілові платівки The Stooges

Детройтський квартет проіснував недовго і за життя не заробив нічого, крім репутації небезпечних гастролерів. Три альбоми за чотири роки, розпад 1974-го, і лише потім — тридцять років повільного визнання, коли виявилося, що половина панку і весь гараж дев’яностих виросли саме звідси. Ігґі Поп у ті роки не був іконою; він був хлопцем, який стрибав у натовп і різав себе склом, бо публіка не реагувала на музику.

Слухати The Stooges треба, розуміючи, що записувалися вони швидко і без піклування про деталі. Дебют зроблено за кілька днів, і Джон Кейл, який його продюсував, потім казав, що матеріалу в гурту було менше, ніж потрібно на альбом. Це чути. Це й є причина, чому платівка працює.

Як змінювалося звучання

Дебют 1969 року — вісім треків і тридцять чотири хвилини, з яких десять займає «We Will Fall». Гітара Рона Ештона тримається на двох акордах і фуззі, ритм-секція грає рівно, як механізм. Це ще не панк — це гараж, доведений до відмови від будь-яких прикрас.

«Fun House» 1970-го — інша тварина. Гурт записував наживо в студії, майже без накладень, а на другій половині альбому додався саксофоніст Стів Маккей, і матеріал розповзся у фрі-джазовий хаос. Сім треків, тридцять шість хвилин, і фінальна «L.A. Blues» — просто п’ять хвилин зруйнованої музики. Серед колекціонерів це найвище оцінений запис гурту: 4,76 на Discogs.

Третій альбом «Raw Power» записаний уже іншим складом і з Девідом Бові за пультом, а після нього була тиша до 2003 року. Пізні возз’єднання і сольна кар’єра Ігґі — окрема історія, до цих трьох платівок вона стосунку майже не має.

Що шукати на вінілі

Перевидання дебюту 2016 року від Elektra зроблено акуратніше, ніж більшість того, що виходило під цією обкладинкою. Лаки різав Ієн Сефчик, тиснули на нідерландському Record Industry, а сам віск — прозорий з чорним виром, тираж обмежений. Це не декоративна забаганка одного заводу: Record Industry давно робить кольорові тиражі рівніше за середній ринок.

«Fun House» у нас представлений європейським перевиданням 2005 року в розкладній обкладинці. Ця позиція завела в каталозі дубль — дві картки на одне й те саме видання, і одна з них уже без залишку. Якщо бачите два однакові рядки, це не два різні преси.

Збірка «Now Playing» 2024 року з серії Rhino — окрема історія, і тут варто сказати прямо. Це бюджетна серія на один диск, помаранчевий прозорий віск, за даними Discogs тиснули на Memphis Record Pressing, хоча на самому конверті стоїть «зроблено в Чехії». Розбіжність у даних є, і вона не поодинока для цієї серії. Брати її має сенс як недорогий вхід, а не як аудіофільське видання.

З чого почати

Найпростіший вхід — дебютний альбом у перевиданні 2016 року: короткий, злий і зроблений з людською нарізкою. З нього видно, звідки взялося все інше.

Якщо ж вам цікавий саме момент, коли гурт вийшов за межі рок-формату, беріть «Fun House». Це складніший, гучніший і значно менш зручний запис — у каталозі він живе поряд з рештою панку, хоча технічно це ще протопанк.

Тим, хто збирає не гурт, а епоху, є сенс дивитися ширше: детройтська сцена кінця шістдесятих сусідить у нас із золотою добою року, і саме там стає видно, наскільки The Stooges випадали з тодішнього контексту.