Вінілові платівки Chris Rea

Кріс Рі народився 1951 року в Мідлсбро в родині італійця й ірландки, взявся за гітару пізно і майже все життя грав на слайді — металевому циліндрі на пальці, який дає той характерний плавний перехід між нотами. Голос у нього такий, ніби людина щойно прокинулася і встигла викурити пачку; поєднання цього голосу зі слайдом і є вся його музика, від радіохітів до пізніх блюзових альбомів.

Як змінювався звук

Ранній Рі кінця сімдесятих і вісімдесятих — це пісенний поп-рок, зроблений під радіо, з якого сьогодні пам’ятають переважно «Fool (If You Think It’s Over)» і «Driving Home For Christmas». The Road To Hell (1989) став переломом: замість набору пісень вийшов цілісний альбом про Британію кінця вісімдесятих, а заголовна річ буквально описує затор на кільцевій дорозі навколо Лондона як дорогу в пекло. Далі Рі рухався від поп-формату дедалі глибше в блюз, і в двохтисячних видав Blue Guitars — проєкт з одинадцяти альбомів, що простежує історію жанру.

Шукати їх у нас треба в напрямку Blues, і це стосується передусім пізнього періоду. Хіти, за якими його знають, ближчі до поп-року — розбіжність тут нормальна й пояснюється просто різними десятиліттями.

«On The Beach» на мармуровому синьому вінілі — ювілейне видання до сорокаріччя альбому: оригінал 1986 року, рімастер 2019-го, а сам тираж на Discogs описаний як «40th Anniversary Limited Edition in Sea Blue Marble pressing». Трек B5 — заголовна пісня з однойменного фільму, а не студійний варіант з альбому. Зводили запис у Mountain Studios в Монтрьо — тій самій студії, де записувала частину своїх альбомів Queen.

На збірнику «The Very Best Of» окремо задокументована історія одного треку — «The Blue Café»: основний запис зроблений у Studio Miraval у Провансі, а додаткові дозаписи — у Лейпцигу; мастерингом займався Ієн «Купс» Купер у Metropolis Mastering. Гостьовий вокал Мері Нолан позначений «за люб’язним дозволом» агентства Kilbride — типовий приклад розчищення прав на конкретний голос у конкретному треку.

Що шукати на вінілі

У нас дві позиції, і вони принципово різні за призначенням. The Road To Hell — це альбом, цілісна робота з наскрізною темою. The Very Best Of — подвійна збірка, зібрана з різних періодів, зручна, але без жодної драматургії. Це важливо саме для Рі: у нього хіти й альбоми жили майже окремим життям, і збірка не дає уявлення про те, який він насправді.

Матеріал вісімдесятих зводили з великим запасом динаміки, до того як гучність стала самоціллю. Тому перевидання The Road To Hell на платівці звучать вільно, з чутним простором навколо гітари — і це саме той випадок, коли формат не заважає, а допомагає.

Ранні альбоми Magnet Records на ринку трапляються рідко: у нульових їх майже не перевидавали, а оригінальні тиражі осіли в колекціях.

З чого почати

The Road To Hell закриває питання, якщо вам потрібен саме альбом, а не набір пісень — і в нас із двох позицій частіше запитують саме його. Збірка має сенс тоді, коли ви хочете хіти на одній платівці й не збираєтеся занурюватися глибше. А якщо після цього захочеться пізнього Рі, шукати треба вже блюзові альбоми двохтисячних — вони в іншій ціновій категорії й іншому настрої.

Далі по полицях: Blues — його основний напрямок, і Pop Rock, де живуть ті самі радіохіти.