Вінілові платівки blink-182

Blink-182 зібралися 1 серпня 1992 року в Каліфорнії, і за тридцять із гаком років через гурт пройшло всього четверо людей. Марк Гоппус на басу з першого дня й досі. Барабанщик Скотт Рейнор відіграв з 1992 по 1998 рік, після чого його змінив Тревіс Баркер. Том Делонґ вийшов 26 січня 2015 року й пізніше повернувся. Теги MusicBrainz дають pop punk із вагою 23 — це один із найвищих показників, які взагалі трапляються, і сперечатися тут нема з чим.

Як змінювалося звучання

Ранній період — скейт-панк у чистому вигляді: швидкі темпи, дві гітари в унісон, ніякого продакшену. Тег skate punk у них досі стоїть окремим рядком поруч із punk rock.

Перелом настав 1999 року з «Enema Of The State». Це перша платівка з Баркером за барабанами, і різниця чутна відразу: там, де раніше був рівний панк-біт, з’явилися збивки й подвійна бочка. Плюс уперше нормальне студійне зведення — гурт перестав звучати як демо.

Далі вони кілька разів свідомо ламали формулу: спершу в бік темнішого й повільнішого матеріалу, потім, після виходу й повернення Делонґа, назад до пісенної форми. «Nine» 2019 року записувався без нього і звучить найбільш електронно з усього, що вони робили. «One More Time…» 2023-го — навпаки, платівка про возз’єднання, і зроблена вона підкреслено просто.

Що шукати на вінілі

Головне попередження стосується «Enema Of The State», і воно не про звук.

Наш примірник — американський прес на 180 грамах у розкладній обкладинці, і в ньому є задокументована помилка. На обкладинку нанесено наліпку Parental Advisory, тобто позначку про ненормативну лексику, а на самій платівці записана відредагована, цензурована версія альбому. Тобто попередження на конверті є, а того, про що воно попереджає, на платівці немає. Це не брак конкретного примірника, а особливість усього тиражу, і колекціонери саме за нею його й розрізняють.

Якщо вам потрібна оригінальна версія з повними текстами, цей прес не підійде. Якщо ви берете платівку заради звуку й оформлення — розкладна обкладинка й 180 грамів тут зроблені акуратно, і оцінки цього видання високі.

«Nine» іде лімітованим тиражем на помаранчево-білому мармурі. Мармурові заливки отримують змішуванням двох партій гранул, і на межі кольорів іноді лишається технологічний залишок — мити перед першим прослуховуванням обов’язково. Мастеринг цього тиражу робив Кріс Атенс, лак різав Марк Сантанджело, зводив Річ Кості. Продюсували альбом Тревіс Баркер і Джон Фелдманн, і сліди цієї роботи чути в тому, наскільки барабани винесені вперед відносно гітар.

«One More Time…» — європейський прес у розкладній обкладинці, з текстами на обох боках внутрішнього конверта й окремим аркушем, де розписано склад авторів по кожній пісні. У раннауті витравлено все, крім штампованого напису Sterling — це підпис студії мастерингу, і за ним прес упізнається без сумнівів. Видання чорне, і для платівки з таким сухим зведенням це правильний вибір: кольоровий пластик додав би шуму рівно там, де гурт залишив тишу.

З чого почати

Тим, хто приходить за гуртом, яким його знає більшість, потрібен «Enema Of The State» — з поправкою на цензуровану версію, про яку сказано вище.

Якщо цікавить не ностальгія, а те, що гурт робить зараз, беріть «One More Time…». Далі логічно розширювати добірку сусідами по Punk.

Ну а «Nine» варто брати тим, кому цікавий гурт без Делонґа: це найменш панкова їхня платівка, і за звучанням вона ближча до Pop Rock, ніж до всього іншого в дискографії.