Вінілові платівки Green Day

До 1989 року гурт називався Sweet Children і грав у беркліївському клубі 924 Gilman Street — місці з жорстким кодексом: ніякого расизму, ніякого насильства і ніяких контрактів із мейджорами. Коли Green Day підписалися з Reprise і 1994-го випустили Dookie, Gilman закрив для них двері. Платівка розійшлася накладом понад двадцять мільйонів лише в США, і саме з неї почалося повернення панку у велике радіо.

Це найнезручніший факт біографії гурту й водночас найважливіший: усе, за що Green Day люблять і за що їм дорікають, виросло з того самого рішення. Класичний склад — Біллі Джо Армстронг і Майк Дьорнт із 1989-го, Тре Кул за барабанами з 1990-го, після того як пішов перший барабанник Джон Кіффмаєр.

Чотири різні гурти під однією назвою

Ранній період на інді-лейблі Lookout! (39/Smooth, Kerplunk) — це тридцятихвилинні альбоми, пісні по дві хвилини, майже без пауз між ними. Далі три роки на Reprise, коли гурт грав те саме, тільки з бюджетом і продюсером: Dookie й Insomniac різняться настроєм, не методом — другий похмуріший і швидший, його прийнято вважати відповіддю на власний успіх.

Nimrod (1997) зламав формулу: там з’явилися акустична гітара, струнні й «Good Riddance», яка досі відкриває більше випускних, ніж будь-яка панкова пісня в історії. Третій період — рок-опери: American Idiot (2004) і 21st Century Breakdown із наскрізним сюжетом і дев’ятихвилинними сюїтами, розбитими на частини. Перший із них 2010 року дійшов до Бродвею у вигляді мюзиклу. Пізні альбоми, включно з Father Of All… (2020), — це вже спроби повернутися до короткої форми з тим досвідом за плечима. «American Idiot» записували одразу в трьох студіях Каліфорнії — Ocean Way, Capitol Studios і Studio 880, а всі чотири раннаути подвійної платівки вирізані вручну, не штамповані.

Що шукати на вінілі

American Idiot у нас представлений двічі: як звичайне подвійне перевидання і як версія на червоному вінілі з чорними прожилками. Альбом довгий, тому на дві платівки він розкладається без утиску — по два-три треки на сторону в найщільніших місцях, канавка широка, гучність висока. Це та рідкість, коли подвійник виправданий не форматом, а хронометражем.

Nimrod. XXV — окрема історія: п’ять платівок, лімітований пронумерований бокс із демо й концертним записом. Це видання для тих, хто вже має альбом і хоче матеріал навколо нього, а не перше знайомство. Dookie й Insomniac ходять у стандартних одинарних перевиданнях, і саме їх варто брати, якщо потрібне звучання дев’яностих без надбудов.

З чого почати

Найкоротший шлях — Dookie: тридцять дев’ять хвилин, чотирнадцять пісень і жодної зайвої. Якщо хочеться зрозуміти, чому гурт досі збирає стадіони через тридцять років, потрібен American Idiot — там масштаб, аранжування і те, заради чого його ставлять цілком, а не треками. А Insomniac лишається для тих, кому Dookie здався надто привітним.

Далі логічно рухатися в Punk — до Bad Religion, Pennywise і Rancid, з якими Green Day ділили ту саму хвилю середини дев’яностих; або в Alternative Rock, якщо ближче пізніший, більш аранжований бік гурту.