Вінілові платівки MGMT

MGMT зібралися 2002 року у Веслі-коледжі як дует Бена Ґолдвассера й Ендрю Ван-Вінґардена і майже одразу опинилися в незручному становищі: три пісні з дебютного альбому стали стадіонними хітами, а самі автори до такої музики більше не поверталися. Далі був демонстративно складний «Congratulations», психоделічний самоаналіз на «MGMT», м’якший «Little Dark Age» — і кожен наступний запис ставав перевіркою, чи слухач прийшов по пісні, чи по гурт. У нашому каталозі їх три позиції, і одна з них зовсім не студійний альбом.

Як змінювався звук гурту

Ранній MGMT — це синтезаторний поп із гітарою, зіграний людьми, які виросли на психоделії шістдесятих і не приховують цього. Слухацькі мітки на гурт розкладаються показово: indie rock, neo-psychedelia, psychedelic pop, indie pop, а далі вже indietronica й hypnagogic pop — тобто хмара понять, які описують не жанр, а спосіб роботи зі звуком. Ван-Вінґарден і Ґолдвассер послідовно розмивали межу між пісенною формою й туманом навколо неї.

«Loss Of Life» 2024 року — найтепліша їхня платівка за двадцять років і найменш іронічна. Продюсували її разом із Патріком Вімберлі, зводив Дейв Фрідманн (той самий, що робив звук Flaming Lips), а співпродюсером одного з треків значиться Деніел Лопатін, він же Oneohtrix Point Never. Композиційний жарт заритий у порядок треків: альбом відкривається річчю «Loss Of Life (Part 2)» і лише в самому кінці другої сторони доходить до «Loss Of Life». Слухати його по колу — задум, а не збіг.

Що шукати на вінілі

Обидва наші преси «Loss Of Life» звучать з одного мастера: лак різав Джо Ніно-Гернес, мастеринг робив Ґреґ Калбі — двоє людей зі Sterling Sound, чиї ініціали регулярно трапляються в раннаутах американських релізів останнього десятиліття. Різниця між нашими двома лотами суто у вінілі: один чорно-сірий splatter від MGMT Records, другий — суцільний непрозорий пластик кольору сойки (Blue Jay Opaque) у видавництві Mom + Pop. У нашій картці другого кольору не проставлено, тож орієнтуйтеся на цей опис. Обидва — лімітовані, обидва з однаковим каталожним номером MP731.

Окремо про «11•11•11». Це не альбом і не збірка бі-сайдів: це запис виступу в нью-йоркському музеї Соломона Гуґґенгайма 11 листопада 2011 року, виданий на платівці лише 2023-го. Матеріал там свій, ніде більше не виданий — «Whistling Through The Graveyard», дев’ятихвилинна «Tell It To Me Like It Is», «Under The Porch» на 6:38. Жодного хіта, жодної пісні з альбомів. Це імпровізаційний блок, зіграний під музейну ротонду, і купувати його як «ще один MGMT» не варто — розчаруєтеся.

З чого почати

Тим, хто знає гурт за радіо і хоче почути, ким вони стали, — «Loss Of Life» у будь-якому з двох варіантів; вибір тут між кольорами, а не між звучанням. Тим, хто збирає психоделію і любить, коли платівка виглядає як об’єкт, ближчий чорно-сірий splatter. А «11•11•11» має сенс тільки третьою покупкою, коли решту ви вже слухали і вам цікаво, що гурт робить, коли на нього ніхто не дивиться.

Поруч на полиці стоять сусіди по Alternative Pop, а якщо цікавить саме психоделічна лінія їхнього родоводу — Psychedelic Rock.