Ukrainian Folk ¹¹

Українська народна пісня не має ні дати народження, ні автора, ні столиці. Вона старша за будь-яку платівку, за нотний запис і навіть за саму ідею сцени. Її співали над колискою і над труною, в полі на жнивах і за весільним столом. Вона пережила заборони, голод і десятиліття, коли її вбирали в шаровари для парадних концертів. Сьогодні її слухають у клубах і на фестивалях від Києва до Нью-Йорка, і це не мода на етніку. Ця музика просто ніколи не переставала бути живою.

Пісня на кожен день життя — від колиски до голосіння

Фольклор — це не жанр, а спосіб прожити рік і життя разом з іншими людьми. Взимку колядують і щедрують, навесні дівчата кличуть тепло веснянками, на Купала співають про вогонь, воду і кохання, а восени — жнивних пісень про втому і хліб. Є ще весільні пісні, де радість завжди змішана зі смутком прощання з рідним домом. Є голосіння, в яких жінки виспівують горе, щоб його можна було витримати. Поділу на виконавця і публіку тут немає: співає той, хто поруч.

Тому ця музика так прямо говорить про головне. Про кохання, яке не склалося, про чоловіка, що пішов на війну чи потрапив у неволю, про матір, яка чекає, про землю, яку треба виорати попри все. Думи кобзарів розповідають про козаків у турецькому полоні так, ніби це сталося вчора, а коломийка за чотири рядки встигає і посміятися, і вколоти. Цю музику ставлять, коли хочеться відчути коріння, коли болить і треба виплакатися, або коли хочеться танцювати так, щоб підлога ходила. Люди впізнають у ній себе, бо ці пісні складали не про героїв, а про звичайне життя, яке за століття мало змінилося в головному.

Село, степ і дорога кобзаря

Батьківщина цієї музики — українське село з його хліборобським календарем, де свою пісню мало все, від сівби до свят. Кожен край співав по-своєму. Полісся зберегло архаїчні, майже заклинальні наспіви, Карпати — гуцульську коломийку, трембіту і скрипку, Подніпров’я — широкий багатоголосий спів. Поруч із селом жила мандрівна традиція кобзарів і лірників. Це були переважно незрячі співці, які ходили від ярмарку до ярмарку з бандурою або колісною лірою, співали думи й псальми і гуртувалися в братства-цехи з власними правилами й навіть таємною мовою.

У XIX столітті цю музику почали записувати. Композитор Микола Лисенко збирав і обробляв народні пісні. 1908 року на кошти Лесі Українки та її чоловіка, фольклориста Климента Квітки, етномузиколог Філарет Колесса записав на фонограф думи живих кобзарів. Поспішали недарма: Емський указ 1876 року забороняв навіть друкувати українські тексти під нотами. А в XX столітті радянська влада переслідувала кобзарів і перетворювала живий фольклор на парадну сцену.

Справжній голос проти шароварів

Найбільшим ворогом фольклору в XX столітті стало не забуття, а підробка. Радянська естрада охоче показувала «народне»: однакові костюми, вичищені тексти, акуратні обробки, після яких від сільського співу лишалася тільки декорація. Тож кожен, хто співав українською по-справжньому, робив маленький жест опору. Тріо Маренич з Луцька — подружжя Валерія й Антоніни Мареничів та сестра Антоніни Світлана — наприкінці 1970-х співали народні пісні так просто й чисто, що їх знала вся країна. Валерію довелося вмовляти керівництво фірми «Мелодія», щоб на першу платівку потрапили переважно народні пісні, а згодом тріо заборонили виступати за межами Волині й прибрали з ефіру. Поруч із ними стоїть Ніна Матвієнко, співачка з Житомирщини. Її голос став для кількох поколінь еталоном народного співу: без прикрас, з тим самим відкритим сільським звуком.

Білий голос, підголосок і троїсті музики

Звучання фольклору склалося з того, що співали гуртом і просто неба. Звідси «білий» спів: відкритий, грудний, сильний голос, який має долетіти через поле до сусіднього села. Звідси й багатоголосся: хтось веде мелодію, над нею в’ється верхній підголосок, і голоси то розходяться, то сходяться в один звук, ніби розмовляють. Інструменти теж прийшли з побуту. Це сопілка пастуха, трембіта, яку чути за кілометри, бандура кобзаря і троїсті музики — скрипка, цимбали й бубон, на яких тримався кожен весільний танець. Ритм часто нерівний, мелодія йде за словом, а пісня триває стільки, скільки триває обряд.

Від «Щедрика» до хорор-фолку

Найвідоміша у світі українська мелодія — щедрівка «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича. Українська республіканська капела диригента Олександра Кошиця возила її світом як голос молодої держави і 1922 року заспівала в нью-йоркському Carnegie Hall. Згодом американець Пітер Вільговський написав до мелодії англійський текст, і вона стала різдвяною «Carol of the Bells». Після незалежності фольклор знову став мовою нової музики. Руслана з гуцульськими «Wild Dances» виграла Eurovision 2004, а київський гурт Go_A переніс веснянку «Шум» у техно.

Гурт DakhaBrakha виник 2004 року в київському театрі «ДАХ» режисера Владислава Троїцького. Він поєднав автентичні наспіви з віолончеллю, таблою й диджеріду і назвав це «етно-хаосом». Дует YUKO вплітає народні мотиви в електроніку. Наймолодші йдуть ще далі. Київський гурт Folkulaka перетворює народні пісні на моторошні історії про відьом, вовкулак та упирів, а львівський Пиріг і Батіг перекладає на музику поезію Руданського, Тичини, Антонича і поетів Розстріляного відродження.

З чого почати слухати

Почніть з альбому «Light» (2010) гурту DakhaBrakha. Це найкоротший шлях від сільського співу до сучасного вуха: пісні звучать водночас архаїчно і так, ніби їх записали вчора. Далі послухайте Тріо Маренич: їхні записи кінця 1970-х — це волинська пісня, яку співала вся країна, і простота, що тоді вимагала мужності. Ніна Матвієнко покаже, як звучить білий голос без жодної обробки. А на завершення ввімкніть «Відчиняйте!» (2025) гурту Folkulaka або «Сьпівомовний» (2021) Пирога і Батога, і почуєте, що ця традиція досі вміє лякати, смішити й говорити про сьогодення.