Synthcore & Crunkcore ¹

Уявіть 2008 рік. Ви відкриваєте чиюсь сторінку на MySpace, і спершу вас накриває брейкдаун, від якого здригаються колонки, а за секунду його підхоплює трансовий синтезатор, ніби з клубу о третій ночі. Потім хтось кричить так, наче з нього здирають шкіру, а приспів співає ідеально рівний, вирівняний автотюном голос. Синткор і кранккор з'явилися тоді, коли важка музика перестала соромитися танцполу. Діти, які виросли водночас на хардкор-концертах і на рейвах, вирішили, що вибирати між ними не треба.

Цей стиль громили критики, з нього сміялися пуристи, а сам він породив кілька інтернет-мемів. Попри все це, він змінив уявлення про те, як може звучати гітарна музика. Тепер синтезатор у металкор-гурту вже нікого не дивує.

Плакати й танцювати водночас

Серце синткору — у суперечності, знайомій кожному підліткові: тобі погано, а хочеться на вечірку. Тексти тут про відчай, самотність, зраду, про відчуття, що з тобою щось не так, а музика під них змушує стрибати. Caleb Shomo, вокаліст огайського гурту Attack Attack!, пояснював, що пісня «The Wretched» про стан, коли ти на межі, і що вона по суті кричить питання, де ж Бог у всьому цьому. Водночас написана вона так, щоб її кричав увесь зал.

Тут дозволено бути смішним і серйозним в одній пісні, ставити неон поруч із чорним, кричати і тут же співати солодким голосом. Синткор не вимагає від слухача доводити, що він «справжній». Його вмикають, коли треба вибухнути: перед виходом із дому, в навушниках дорогою зі школи чи з роботи, коли тривогу легше перетворити на рух, ніж на слова. Кранккор, його відверто хуліганський родич, пішов ще далі: смуток там лишився хіба як поза, а головною стала вечірка, без жодних виправдань.

Передмістя, MySpace і ноутбук у спальні

2003 рік на мапі стилів — це рік, коли в Сент-Олбансі, тихому містечку під Лондоном, четверо хлопців узяли назву Enter Shikari. Британія ще жила спадщиною рейв-культури, транс звучав у кожному клубі. Для покоління Rou Reynolds, вокаліста й клавішника гурту, було природно ввечері піти на хардкор-гіг, а потім на рейв. Enter Shikari просто злили ці дві ночі в одну. Вони продавали власні EP на концертах, збирали фанатів через MySpace і ще без контракту розпродали лондонський клуб Astoria. Дебют Take to the Skies гурт випустив на власному лейблі Ambush Reality, і в 2007-му цей незалежний реліз піднявся на четверте місце британського чарту.

В Америці такий самий вибух стався в передмістях Огайо та Мічигану. Там жила сцена «scene kids»: асиметричні чубки, неонові футболки, концерти в підвалах і Warped Tour — мандрівний літній фестиваль, який роками був головною сценою панку й пост-хардкору. Дешеві програми для запису дозволяли зібрати все аранжування на ноутбуці: альбом This Means War Shomo спродюсував у домашній студії. Цю хвилю випускали молоді лейбли на кшталт Rise Records і Sumerian. Звук шліфували продюсери, як-от Joey Sturgis: глянцевий, вирівняний до міліметра металкор кінця 2000-х упізнають з перших секунд саме завдяки йому.

Проти «справжнього» хардкору

У хардкору й металкору був суворий кодекс: щирість, жива гра, жодної попси. Синткор весело його зламав. Пост-хардкор і емо дали йому відвертість, металкор — брейкдауни, але решта прийшла зовсім з іншого світу: з трансу, електро, а у випадку кранккору — з кранку, гучного південного хіп-хопу з Атланти. Brokencyde з Альбукерке схрестили скрімо з кранком, а свій дебют назвали I'm Not a Fan, But the Kids Like It! — точніше про свої стосунки з критиками не скажеш. Один оглядач, побачивши їх на Warped Tour, назвав їхні фонограми й підліткову мізогінію образою традиційних панк-цінностей. Засновник фестивалю Kevin Lyman натомість вважав переломним моментом дует 3OH!3 з Боулдера: це був перший гурт з емо-корінням, який проміняв звичні інструменти на запрограмовані біти. Для слухачів це означало свободу: музику можна було любити, не питаючи дозволу старших.

Брейкдаун, що стає дропом

Звучання тут прямо випливає з принципу «можна все». Гітари налаштовані низько і рубають важкі, рвані риффи, а над ними ширяють трансові синтезатори, арпеджіо, схожі на музику з ігрових приставок, а згодом і дабстепові «хитання». Вокал розколотий навпіл: лютий скрім у куплетах і чистий, часто пропущений через автотюн приспів, солодкий, як на поп-радіо. Барабани зведені майже з машинною точністю, щоб збігатися з електронікою. Тому брейкдаун поводиться як дроп у танцювальному треку: напруга росте, все стихає — і зал вибухає. I See Stars з Мічигану довели цей контраст до краю, у них електроніки не менше, ніж гітар. А Attack Attack! мимоволі подарували інтернету слово «crabcore»: у кліпі «Stick Stickly» гітаристи грають, присівши низько, як краби.

Синтезатор, який залишився

Мода на неон минула, scene-культура до середини 2010-х зникла з радарів, а кранккор став темою для ностальгійних жартів. Проте головне, що зробив синткор, залишилося: електроніка у важкій музиці перестала бути гріхом. Bring Me The Horizon із Шеффілда починали з жорсткого дезкору, а у 2012-му взяли клавішника Jordan Fish. Їхній Sempiternal 2013 року поєднав брейкдауни з синтезаторними хмарами й електронними бітами, і з ним цей підхід вийшов на головні сцени фестивалів. Caleb Shomo відійшов від синтезаторів і заснував Beartooth. Enter Shikari виросли в один із найсміливіших британських рок-гуртів, де політичні тексти звучать поверх драм-н-бейсу й трансу. Відлуння кранккору чують навіть у гіперпопі, ще одній музиці, яка зухвало змішує надмірність, автотюн і щирий біль.

З чого почати слухати

Почніть із Take to the Skies Enter Shikari (2007). Тут чути азарт хлопців, які роблять усе вперше, а «Sorry You're Not a Winner» з її плесканням у долоні й трансовим проривом пояснює стиль краще за будь-яке визначення. Далі — This Means War Attack Attack! (2012), концептуальна історія про гурт-солдатів на вигаданій війні: «The Wretched» там звучить як найвідчайдушніша мить, а синтезатори вже працюють на драматургію, а не просто прикрашають.

Якщо хочеться ще більше електроніки, поставте Digital Renegade I See Stars (2012), де брейкдауни зустрічаються з дабстепом. Завершіть платівкою Sempiternal Bring Me The Horizon (2013): вона показує, на що здатна ця ідея, коли перестає бути модою і стає мовою.