Smooth Jazz ⁷

Кінець 1970-х, Лос-Анджелес. Машина стоїть у заторі на фривеї, за вікном рожевіє смог, а з FM-приймача повільно тече саксофон. Він не поспішає й нічого не драматизує, просто ніби знімає з вас прожитий день. Це смуз-джаз, найбільш зневажуваний і водночас один із найпродаваніших різновидів джазу. Критики називали його музикою для ліфтів, а мільйони людей ставили його ввечері, щоб нарешті видихнути.

Десятиліттями джаз вимагав від слухача уваги, підготовки й терпіння. Історія смуз-джазу почалася тоді, коли джаз вирішив просто побути поруч. І чесно поставив питання: а що, як музиці не обов’язково бути випробуванням?

Музика для того, хто нарешті вдома

Смуз-джаз не про боротьбу і не про відкриття. Він про те, що буває після: після зміни, сварки чи довгого тижня. Його ставлять, коли хочеться, щоб світ став трохи м’якшим, але не наставала тиша, у якій надто гучно звучать власні думки. Мелодія тут проста й співуча, її можна наспівати вже після першого прослуховування. Ритм легенько погойдує, але танцювати не змушує.

За глянцем легко не помітити, що в цьому стилі є своя правда. Це музика дорослих людей, для яких романтика — не пристрасть на розрив, а келих вина на кухні, повільний танець у вітальні, дорога додому під нічними ліхтарями. Саксофон тут не кричить, як у бібопі, а говорить тихо, майже пошепки. Люди впізнають у смуз-джазі себе не через його глибину, а через його доброту: він обіцяє, що навіть наприкінці важкого дня ще може бути гарно.

Каліфорнійське сонце, FM-хвилі й утомлена Америка

Середина 1970-х у США — це нафтова криза, інфляція й розчарування після В’єтнаму та Вотергейту. Покоління, яке в 1960-х слухало бунтівний рок, подорослішало й обросло роботою, кредитами та дітьми. Йому потрібна була музика, що звучить сучасно, але не тисне. FM-радіо з чистим стереозвуком тоді стало головним музичним медіа, а студії Лос-Анджелеса й Нью-Йорка були повні віртуозних сесійних музикантів.

Дорогу проклав продюсер Creed Taylor зі своїм лейблом CTI Records, заснованим 1967 року. Він обрамлював гру джазменів пишними струнними аранжуваннями й записував їх із кришталево чистим звуком. Саме звідти вийшли гітарист George Benson і клавішник та аранжувальник Bob James. 1976 року Benson разом із продюсером Tommy LiPuma записав на Warner Bros. альбом Breezin’, і той став першим джазовим альбомом, що очолив головний альбомний чарт Billboard. Стало ясно: джаз може звучати з кожного радіоприймача.

Утеча від складності й від бідності

Батько смуз-джазу — ф’южн, суміш джазу з роком і фанком, яку на межі 1960-х і 1970-х відкрив Miles Davis альбомами In a Silent Way і Bitches Brew. Та ф’южн швидко став гучним і подекуди виснажливим: довжелезні соло, складні розміри, змагання в техніці. Смуз-джаз узяв із нього електричні інструменти й фанковий ґрув, а решту відкинув. Додав він і соул: філадельфійський саксофоніст Grover Washington Jr. ще 1975 року на альбомі Mister Magic показав, що джаз може співати голосом ритм-енд-блюзу. Ілюзій щодо грошей тут ніхто не мав. Джазмени роками жили бідно й грали для вузького кола знавців, тож для пуристів новий стиль був зрадою, а для музикантів — правом бути почутими. 1987 року в Лос-Анджелесі запрацювала станція KTWV The Wave, яку менеджмент спершу називав не радіо, а «сервісом настрою». За нею з’явився цілий радіоформат по всій Америці.

Саксофон, що шепоче, і звук без жодної подряпини

Звучання смуз-джазу випливає з його мети: ніщо не має дратувати. У центрі — один інструмент, що веде мелодію, як голос: сопрано- чи альт-саксофон, рідше гітара або труба. Під ним м’який фанковий бас, акуратні барабани й електропіаніно Fender Rhodes, а в 1980-х до них додалися синтезатори та драм-машини. Імпровізація лишилася, але стала короткою й мелодійною, наче ще один куплет пісні. Альт-саксофоніст David Sanborn, який грав зі Stevie Wonder і на альбомі Young Americans Девіда Боуї, приніс у стиль плачливий, майже людський тембр. Kenny G із Сієтла, який замолоду грав у оркестрі Barry White, додав солодкий і довгий, як видих, звук сопрано. Продакшн відполірований до блиску: кожна нота чиста, жодного зайвого шуму.

Від нічного радіо до семплів і тихих балад

Смуз-джаз розмив межу між джазом, соулом і попом. Поруч із ним на нічному радіо звучав британський гурт Sade: альбом Diamond Life 1984 року з голосом Sade Adu і саксофоном Stuart Matthewman став для цього формату майже гімном. Сакс у Careless Whisper George Michael теж узятий із повітря тієї епохи. 1992 року Kenny G випустив Breathless — найпродаваніший інструментальний альбом в історії — і водночас став мішенню. Гітарист Pat Metheny публічно розгромив його за те, що той наклав свій саксофон на запис What a Wonderful World Louis Armstrong. Наприкінці 2000-х великі станції почали відмовлятися від формату, бо їхня аудиторія постаріла. Проте стиль не зник. Записи епохи CTI стали скарбницею для хіп-хоп-продюсерів, які брали з них семпли. Обіцянку спокою підхопили тихі альбоми на кшталт Come Away with Me Norah Jones. А нове покоління відкриває цю музику заново, і вже без сорому.

З чого почати: чотири вечори з гладеньким джазом

Почніть із Breezin’ George Benson. Заголовну композицію написав Bobby Womack, а легка гітара й теплий вокал у This Masquerade — це мить, коли стиль уперше вийшов до широкого слухача. Далі — Winelight Grover Washington Jr. 1980 року. Саксофон там звучить як розмова біля вікна, а Just the Two of Us з голосом Bill Withers досі здається найкращим вечором удвох.

Потім поставте Diamond Life Sade, де смуз-джаз стає піснею про стримані почуття. Наостанок — Breathless Kenny G: тут стиль звучить у найчистішому й найсолодшому вигляді, і ви самі вирішите, на чиєму ви боці в суперечці з пуристами. Вмикайте будь-яку з цих платівок, коли день уже скінчився, а вечір ще не почався, — саме для цього їх і записували.