Renaissance Music ¹

Флоренція, 1436 рік. Філіппо Брунеллескі щойно завершив купол собору Санта-Марія-дель-Фйоре, і на його освяченні співають мотет «Nuper rosarum flores». Його написав Гійом Дюфаї, композитор із Камбре, який тоді служив у папській капелі. Деякі дослідники вважали, що пропорції цієї музики повторюють пропорції самого храму. Гіпотеза спірна, але сама ідея точно передає епоху: людина вірила, що з каменю і зі звуку можна збудувати щось настільки стрункe, що в ньому хочеться жити.

Музика Відродження — це приблизно два століття, з 1400 до 1600 року. Вона звучить так, наче нікому нікуди не треба поспішати. Тому сьогодні її вмикають у навушниках у переповненому метро. Вона дає простір, якого бракує навколо.

Багато голосів — одне дихання

Серце цієї музики — поліфонія, тобто багатоголосся, де кожен голос веде власну мелодію і жоден не служить фоном для іншого. Тут немає соліста, немає зірки. Є чотири, п’ять, шість рівних ліній, які розходяться, перетинаються, сперечаються і знову сходяться в одному акорді. Це музика спільноти, де кожного чути і ніхто не самотній. Можливо, саме тому вона так сильно діє на людей, які давно не відчували, що належать до чогось більшого.

Теми тут вічні: віра, смерть, надія, кохання, втрата. Поруч із месами живуть мадригали на сонети Петрарки й лютневі пісні англійця Джона Дауленда, найвідомішого меланхоліка епохи. Свою павану він назвав «Semper Dowland semper dolens», тобто «Завжди Дауленд, завжди в смутку». Ця музика не каже, що відчувати, і не тисне драмою. Її ставлять уночі, після втрати, перед важливою роботою. Вона дає змогу горювати спокійно, і цим вона чесна.

Між бургундським двором і італійськими палацами

Європа оговтувалася від Чорної смерті, а міста багатіли на торгівлі й банківській справі. Герцоги Бургундії правили багатими Нідерландами, а їхні капели збирали найкращих співаків. Співаки з Фландрії та Північної Франції роз’їжджалися по Італії: Мілан, Феррара, Рим. Там гуманісти саме відкривали античність і ставили людину в центр світу. Так виникла франко-фламандська школа, з якої вийшли Йоганнес Окегем і Жоскен де Пре — перша справжня «зірка» серед композиторів.

Важливий імпульс дала Англія. Джон Данстейбл писав солодкі гармонії на терціях і секстах, і французький поет Мартен ле Франк у 1440-х назвав цей стиль «англійською манерою». Дюфаї та його сучасники швидко її перейняли. А 1501 року венеційський друкар Оттавіано Петруччі видав «Harmonice Musices Odhecaton», першу збірку багатоголосої музики, надруковану рухомим шрифтом. Ноти стали товаром, і пісня з Антверпена могла дістатися до Венеції без жодного переписувача.

Проти лабіринту: ясність, слово і людське вухо

Пізнє Середньовіччя залишило по собі ars subtilior, вишукано заплутану музику для знавців з хитромудрими ритмами та жорсткими порожніми квінтами. Нове покоління хотіло милозвучності. Фламандський теоретик Йоганнес Тінкторіс 1477 року написав, що музику, створену понад сорок років тому, не варто й слухати. По суті, це один із перших маніфестів «нового» в історії музики. Пізніше прийшли Реформація і Тридентський собор: церковники скаржилися, що слова молитви тонуть у сплетінні голосів. Існує легенда, що Палестрина врятував поліфонію своєю «Missa Papae Marcelli». Це лише легенда, але ясність тексту справді стала ідеалом. Музика жила і в небезпеці: католик Вільям Берд у протестантській Англії писав меси для таємних домашніх служб. А князь Джезуальдо, який 1590 року вбив дружину та її коханця, створював мадригали з дисонансами, що й досі звучать тривожно.

Голоси, що сплітаються, як склепіння

Головний прийом — імітація. Один голос починає фразу, інші підхоплюють її на іншій висоті, ніби луна в нефі собору. Здебільшого це спів а капела, а поруч звучать лютня, віоли да гамба, блокфлейти, корнет і сакбут — предок тромбона. Знайомого нам відчуття такту тут майже немає: лінії течуть довгими хвилями. Музика спирається на старі лади замість мажору й мінору, тому її світло ні сумне, ні радісне, а якесь третє. У мадригалах слово малює звуком: на «зітханні» з’являється пауза, на «небі» голоси злітають угору. Межу цієї думки показує «Spem in alium» Томаса Талліса: сорок голосів у восьми хорах по п’ять, звук буквально обходить слухача по колу.

Як з багатоголосся народилася опера, а згодом і Dead Can Dance

Близько 1600 року флорентійські інтелектуали захотіли сольного співу з супроводом, як у грецькій трагедії. Звідси виросла опера, а «Orfeo» Клаудіо Монтеверді 1607 року відкрила епоху бароко. Ренесанс залишив у спадок саме відчуття гармонії, з якого згодом сформувалися мажор і мінор. У XX столітті цю музику відкрили вдруге. Ансамбль The Tallis Scholars заснував 1973 року в Оксфорді диригент Пітер Філліпс, і 1987 року їхній запис мес Жоскена першим серед записів старовинної музики отримав нагороду Gramophone «Запис року». Арво Пярт вибудував свій стиль на вивченні григоріанського хоралу та ранньої поліфонії. Австралійсько-британський дует Dead Can Dance, Ліза Джеррард і Брендан Перрі, переплавив середньовічні й ренесансні танці на свій лад.

З чого почати слухати

Почніть із Жоскена: «Missa Pange lingua / Missa La sol fa re mi» у виконанні The Tallis Scholars. Якщо цей запис вас зачепить, уся епоха відкриється сама. Далі «Spem in alium» Талліса від того ж ансамблю на лейблі Gimell. Цю музику варто слухати голосно, щоб відчути, як сорок голосів заповнюють кімнату.

Якщо хочеться місточка із сучасністю, поставте «Officium» (1994). Там вокальний квартет The Hilliard Ensemble співає Кристобаля де Моралеса та інших старих майстрів, а норвезький саксофоніст Ян Гарбарек імпровізує над їхніми голосами. А «Aion» (1990) Dead Can Dance з фрагментом Ієроніма Босха на обкладинці показує, як ця давня музика звучить у руках людей, що виросли на пост-панку.