Religious Music ²

Найстаріша музика світу писалася не для слухачів. Її співали в кам’яних храмах до світанку, на таємних зібраннях невільників, у суфійських святилищах. Адресатом був не зал, а Бог. Тому релігійна музика досі зачіпає навіть тих, хто ні в що не вірить: вона не намагається сподобатися, а просто звертається вгору на повний голос.

На колі жанрів Musicmap вона стоїть окремо, як корінь без батьків. Це не стиль якогось міста чи десятиліття, а тисячолітня традиція. Саме з неї західна музика взяла ноти, хори, гармонію і навіть назви звуків.

Подяка, плач і тиша, в якій чути більше

Головна думка релігійної музики: людина не сама, навіть коли сидить сама на кухні о другій ночі. Теми в неї прості й великі: подяка, каяття, втрата, надія, страх смерті і спокій після нього. У псалмах кличуть із глибини, у спірічуелс співають про ріку, за якою свобода, а в індійському кіртані повторюють ім’я божества, поки воно не стане диханням. І під усім цим одне: твій біль має сенс, і є щось більше за нього.

Тому її рідко вмикають просто для фону. Її ставлять після похорону і в ніч перед операцією, на Святвечір або тоді, коли хочеться не думок, а тиші всередині. Довгі ноти хоралу розтягують час, гімн дозволяє заплакати разом із сотнею незнайомців, мантра глушить внутрішній шум. Люди впізнають у цій музиці себе не через догмати, а через стан: кожен колись про щось просив, не знаючи кого.

Від монастирських склепінь до бавовняних полів

Лінія, яка змінила всю європейську музику, почалася в ранньосередньовічних монастирях. Григоріанський хорал — це одноголосний латинський спів без чіткого ритму, що йде за подихом і словом. Названий він на честь папи Григорія Великого, хоча склався вже після нього. Монастир тоді був і бібліотекою, і школою, і сховищем мелодій. У XI столітті монах Гвідо з Ареццо шукав, як швидше навчати співаків, і взяв склади ut-re-mi з гімну святому Іоанну. Відтоді ми співаємо гами словами молитви.

Далі історія розгалужується. У Парижі XII століття майстри собору Нотр-Дам Леонін і Перотін почали накладати голоси один на один, і так з’явилася поліфонія. У Лейпцигу Johann Sebastian Bach, кантор церкви Святого Фоми, писав кантати до недільних служб і часто ставив під партитурою S.D.G., тобто «Soli Deo Gloria» — «лише Богові слава». В Україні склався київський розспів, а згодом з’явилися хорові концерти Дмитра Бортнянського й Артемія Веделя. А за океаном поневолені африканці співали спірічуелс про Мойсея та Йордан, і всі чули в цих піснях мрію про волю.

Музика, якій байдуже до слави

Релігійна музика не воювала з іншими стилями. Вона була проти забуття, самотності й відчаю, і з індустрією в неї завжди було напружено. Середньовічні автори часто навіть не підписували своїх творів. Alice Coltrane, джазова піаністка й арфістка, вдова саксофоніста John Coltrane, на початку 1980-х пішла з музичного бізнесу і заснувала ашрам Sai Anantam під Лос-Анджелесом. Пісні на санскриті вона записувала на касети тільки для учнів громади. «Turiya Sings» вона записала за одну п’ятнадцятигодинну сесію, і там уперше заспівала сама. Десятиліттями цих записів ніхто не продавав, і це чути.

Луна склепінь, орган і голос, що не поспішає

Звучання цієї музики значною мірою визначила архітектура. У соборі з довгою луною швидкі пасажі розпливаються, тож хорал тече повільно, і кожна нота встигає заповнити простір. Орган став головним інструментом західної церкви, бо один музикант міг наповнити ним величезну будівлю: від низького гулу, який відчуваєш грудьми, до прозорих флейтових верхів. Візантійська традиція обходиться самими голосами, і басовий ісон тримає мелодію, як земля. Госпел приніс у церкву оплески, перегук хору й соліста, хрипкий крик захвату. У суфійській каввалі фісгармонія і табла розганяють той самий рядок, поки слухачі не впадуть у транс. Спільне тут одне: повтор і простір. Ця музика не розповідає сюжет, вона створює місце, де можна побути.

Звідки взялися соул, спірічуел-джаз і нова тиша

Госпел, що виріс зі спірічуелс у чиказьких церквах 1930-х, дав світу голоси, які потім заспівали соул. Коли Ray Charles у 1950-х переробив церковну пісню на світський хіт, частина Америки обурилася, а решта пішла танцювати. Alice Coltrane перенесла молитву в джаз, і з цього виріс спірічуел-джаз. Естонський композитор Arvo Pärt у радянські роки кілька років мовчав і вивчав хорал. Повернувся він із технікою «тінтінабулі», дзвоновою простотою, яку згодом підхопили кіно й неокласика. А в 1994-му американський лейбл Angel перевидав «Chant» іспанських ченців Санто-Домінго-де-Сілос як ліки від стресу сучасного життя, і альбом піднявся до третього місця Billboard 200. Місто, виявляється, саме хотіло тиші.

З чого почати: від ашраму до Сілоса

Почніть із «Journey in Satchidananda» Alice Coltrane (1971). Арфа ллється, як вода, тампура гуде, не змовкаючи, а бас ходить по колу, наче чотки. Назва — присвята її вчителю, індійському гуру Свамі Сатчідананді. Це найкращі двері для тих, хто прийшов із джазу або психоделії: віра тут звучить як свобода. Далі — «Sacred Arias» (1999) Andrea Bocelli, тосканського тенора, який привів оперу до масового слухача. «Ave Maria» Шуберта, «Panis Angelicus» Франка і різдвяні мелодії він співає теплим, майже домашнім голосом, і цей диск досі вважають найпродаванішим класичним альбомом соліста в історії.

Потім послухайте першоджерело — «Chant» ченців із Сілоса, тисячолітню молитву без жодних прикрас. А закінчіть «Tabula Rasa» Arvo Pärt (ECM, 1984). Тут «Fratres» грають скрипаль Gidon Kremer і піаніст Keith Jarrett, а «Cantus» пам’яті Benjamin Britten тримається на струнних і одному дзвоні. Після цього тиша в кімнаті звучатиме інакше.