Ragtime & Stride ⁰

Наприкінці XIX століття в салунах Міссурі темношкірі піаністи почали «рвати» час. Права рука спотикалася об сильні долі, ліва невблаганно крокувала вперед, і від цього зазору ноги самі просилися в танець. Так звучить регтайм — перша суто американська музика, яку вся країна купувала нотами й розігрувала вдома на власному піаніно. За два десятиліття в Гарлемі її розігнали, звільнили від нотного аркуша й назвали страйдом.

Без цієї музики не було б ні джазу, ні бугі-вугі. Але слухати її варто не з поваги до предків. Вона досі звучить як людина, що вирішила всміхатися всупереч усьому і робить це бездоганно.

Радість у фраку: про що говорить регтайм

Регтайм — це радість, яка тримає спину рівно. Його писали люди, яким Америка після скасування рабства лишила дуже мало: роботу тапера в барі, сцену менестрель-шоу, карикатуру на обкладинці нот. А вони створили музику підкреслено елегантну, вибудувану, як класичний марш, де кожна нота стоїть на своєму місці. У цій охайності є гідність: я вмію не лише розважати, я вмію творити. Скотт Джоплін (Scott Joplin), головний композитор жанру, хотів, щоб його п’єси грали так, як записано, і в посібнику для піаністів радив ніколи не грати регтайм швидко.

Під цим блиском живе тиха гіркота. Послухайте уважно The Entertainer: мелодія всміхається, а гармонія раз у раз зітхає. Регтайм дає дивний стан — легкість без легковажності. Його ставлять недільного ранку за кавою, коли хочеться руху без шуму й світла без солодкавості. Страйд додає ще одне почуття: свободу кімнати, повної людей, де піаніст грає так, ніби від нього залежить, чи господар заплатить завтра за квартиру. Часто так і було.

Салуни Седалії, ярмарок у Чикаго і піаніно в кожній вітальні

Регтайм виріс на Середньому Заході 1890-х: у Сент-Луїсі, у залізничному містечку Седалія в Міссурі, у клубах і закладах, де темношкірий піаніст міг заробити більше, ніж будь-де. Музиканти несли туди все, що чули: перебори банджо, танець кекуок, церковний спів. Форму ж узяли в маршів, якими тоді марила вся країна завдяки Джону Філіпу Сузі (John Philip Sousa). Всесвітня виставка в Чикаго 1893 року зібрала піаністів з усього Півдня, і новий стиль розлетівся далі.

Рухала його економіка. Середній клас скуповував піаніно, ноти були тим, чим згодом стануть платівки, а механічні піаніно з перфорованими ролами принесли регтайм навіть тим, хто не вмів грати. 1899 року видавець із Седалії Джон Старк (John Stark) надрукував Maple Leaf Rag Джопліна, названий на честь місцевого клубу, і ці ноти роками розходилися по всій Америці. Старк видавав і двох інших класиків: Джеймса Скотта (James Scott) з Міссурі, автора бурхливих, сяйливих регів, і Джозефа Лемба (Joseph Lamb) — білого хлопця з Нью-Джерсі, який опанував стиль самотужки і за підтримки Джопліна писав одні з найліричніших регів епохи.

Від таперського ремесла до мистецтва — і назад на вечірку

Регтайм кидав виклик уявленню, що чорна музика — це лише комічний номер. Джоплін мріяв про визнання як композитор, написав оперу Treemonisha, вклав у неї власні гроші й так і не побачив її повноцінної постановки. Він помер 1917 року в Нью-Йорку, коли мода на регтайм уже згасала. Тим часом до Гарлема під час Великої міграції тяглися чорні південці, і там з’явився новий настрій. Джеймс П. Джонсон (James P. Johnson), Віллі «Лев» Сміт (Willie «The Lion» Smith) і юний Фетс Воллер (Fats Waller) грали на рент-паті — квартирних вечірках, де гості платили за вхід, щоб господар міг сплатити оренду, — і сходилися в «катингах», дуелях піаністів. Тут цінували вже не точність, а винахідливість, свінг і зухвалість. А Юбі Блейк (Eubie Blake), піаніст і композитор із Балтимора, разом із Ноблом Сіссом написав Shuffle Along (1921) — один із перших бродвейських хітів, створених темношкірими авторами.

Ліва рука-маятник і права, що спотикається навмисно

Усе звучання регтайму — у суперечці двох рук. Ліва працює як маятник: низька басова нота, потім акорд у середньому регістрі, знову бас, знову акорд — рівний крок, під який можна танцювати. Права наголошує ноти між долями, ніби весь час трохи забігає наперед, і саме ця «розірвана» пульсація дала стилю ім’я — ragged time. П’єса складається з кількох тем, як марш, тож рег — маленька подорож на три-чотири хвилини. Страйд бере ту саму основу й розганяє її: ліва рука робить широкі стрибки через пів клавіатури (stride — крок), з’являються блюзові ноти, переклички, імпровізовані вставки. Класичний регтайм — це танець у фраку, страйд — той самий танець о третій ночі з розстебнутим комірцем.

Від Нового Орлеана до Монка: що виросло з регтайму

Регтайм став мовою першого покоління джазу. Новоорлеанські оркестри перекладали реги на корнети й кларнети, а піаніст Джеллі Ролл Мортон (Jelly Roll Morton) у записах для Бібліотеки Конгресу показував, як вільніший ритм перетворює Maple Leaf Rag на джаз. Блюзові піаністи Півдня зробили з рухомого басу гіпнотичну фігуру, що повторюється, — так народився бугі-вугі. Страйд виховав цілу школу: Дюк Еллінгтон (Duke Ellington) і Воллер вивчали Carolina Shout Джонсона, сповільнюючи піанольний рол, а далі від страйду відштовхувалися Арт Тейтум (Art Tatum) і Телоніус Монк (Thelonious Monk). 1970 року піаніст і музикознавець Джошуа Ріфкін (Joshua Rifkin) записав реги Джопліна для класичного лейблу Nonesuch. Після фільму The Sting (1973), де Марвін Гемліш (Marvin Hamlisch) аранжував музику Джопліна, ця платівка стала першим мільйонником лейблу.

З чого почати: від нотного аркуша до гарлемської ночі

Найкращі двері — Scott Joplin: Piano Rags Джошуа Ріфкіна: спокійні, прозорі прочитання Maple Leaf Rag, The Entertainer та Euphonic Sounds у тому неквапливому темпі, якого хотів сам Джоплін. Далі — The Eighty-Six Years of Eubie Blake (1969), де вже літній Блейк грає мелодії епохи, яку бачив на власні очі, і стає живим містком між регтаймом і Бродвеєм.

Щоб почути, як регтайм вибухає страйдом, увімкніть Carolina Shout Джеймса П. Джонсона у версії 1921 року — один із перших записаних джазових фортепіанних соло. А завершіть сольними записами Fats Waller кінця 1920-х, як-от Handful of Keys: там уже чути свінг, гумор і легкість, з якою пальці бігають клавіатурою, ніби вона нічого не важить.