Medieval Music ¹

Уявіть кам’яну церкву без електрики, без мікрофонів, без жодного звуку машин. Десяток голосів співає одну мелодію, і камінь повертає її відлунням, яке довго висить під склепінням. Так звучала Європа понад тисячу років тому, і саме тоді вона вперше почала записувати музику. Середньовічна музика — це корінь, з якого виросло все, що ми сьогодні звемо західною музикою: нотний запис, багатоголосся, пісня про кохання, яку співають від першої особи.

Вона не стара в сенсі «запорошена». Вона дуже далека від нас, і через це сьогодні звучить по-новому: повільно, просторо, без поспіху і без бажання сподобатися.

Музика, яка дихає разом із тобою

У середньовічній музиці мало «я» і багато «ми». Григоріанський хорал не розповідає про почуття співака: це молитва, в якій голос розчиняється в спільному диханні, а мелодія тече вільно, як мова, без такту й барабана. Вона дає те, чого так бракує сучасній людині, — тишу всередині звуку. Її ставлять не для фону, а коли треба зібратися, заспокоїтися, побути наодинці з чимось більшим за себе.

Але це не лише монастир. Поруч із чернечим співом жили трубадури, які вперше в Європі заговорили про кохання як про справу всього життя: про недосяжну даму, про тугу, про вірність, якої ніхто не вимагав. Жили мандрівні студенти, які складали пісні про вино, гру й мінливу удачу. Середньовіччя співало і про вічне, і про тілесне, і людина впізнає себе в обох: у потребі в сенсі й у бажанні просто танцювати на площі.

Від монастирського скрипторію до паризького собору

Після падіння Римської імперії знання трималося в монастирях. Саме там ченці століттями передавали спів з голосу в голос, а за часів Карла Великого церковні мелодії почали зводити в єдиний обряд для всієї імперії. Легенда приписує хорал папі Григорію I, звідси й назва, хоча насправді це спільна праця багатьох поколінь. Близько 1000 року бенедиктинський монах Гвідо з Ареццо придумав нотні лінійки й склади ut-re-mi, щоб учні вчили мелодію не роками, а тижнями. Так музика вперше стала тим, що можна записати й передати незнайомцеві.

У XII столітті в рейнському монастирі абатиса Хільдегарда Бінгенська (1098–1179) — мислителька, лікарка, візіонерка — писала власні піснеспіви з такими злетами мелодії, на які не наважувалися її сучасники. Тим часом у Парижі, біля нового собору Notre-Dame, працювали Леонін і Перотін — перші композитори, чиї імена ми знаємо як авторів багатоголосся. Міста росли, з’являлися університети, і музика ставала дедалі складнішою, бо собори прагнули звучати так само велично, як виглядали.

Сміливість, яку довелося відстоювати

Історія середньовічної музики — це постійна суперечка між правилом і спокусою. Церква хотіла ясного слова молитви, музиканти хотіли більше голосів, більше ритму, більше краси. У XIV столітті нова техніка дістала назву Ars Nova — «нове мистецтво», за трактатом, який приписують Філіппу де Вітрі, і папа Іван XXII навіть видав буллу проти надто вигадливого співу. Не допомогло. Гійом де Машо, французький поет і каноник у Реймсі, написав Messe de Nostre Dame — одну з перших повних мес, створених одним відомим автором, — і водночас вишукані світські пісні про кохання. Музика вперше відчула, що в неї може бути автор, а не лише традиція.

Камінь, гудіння і жива струна

Звучання виростає з простору. Хорал співають в унісон, бо в соборі з багатосекундним відлунням складна гармонія перетворилася б на кашу, а одна лінія розквітає. Під мелодією часто тягнеться бурдон — один довгий звук, ніби земля під ногами. Органум Перотіна розтягує кожен склад хоралу на довгі секунди, а над ним високі голоси плетуть швидкі візерунки. Світська музика звучить зовсім інакше: колісна ліра гуде й риплять, віела співає смичком, шалмей пронизливо кричить на ярмарку, бубон тримає танцювальний крок. Гами тут не мажорні й не мінорні, а давні лади, тому мелодії звучать водночас знайомо і трохи чужо.

Від Notre-Dame до 4AD

Без Середньовіччя не було б Ренесансу з його хорами, а отже, й усієї класики: нотний запис, контрапункт і ідея композитора народилися саме тут. А у XX столітті ця музика пережила друге життя. Ансамблі старовинної музики почали шукати автентичне звучання, а рок-музиканти почули в ній глибину, якої бракувало поп-музиці. Dead Can Dance — австралійський дует Лізи Джеррард і Брендана Перрі з британського лейбла 4AD — вплітали середньовічні танці й піснеспіви у свої альбоми, проклавши міст до дарк-вейву, неофолку й ембієнту. Звідси ж дорога до фестивалів старовинної музики, де колісну ліру слухають так само захоплено, як електрогітару.

З чого почати слухати

Найкращі двері — A Feather on the Breath of God, піснеспіви Хільдегарди у виконанні британського ансамблю Gothic Voices під керівництвом музикознавця Крістофера Пейджа, з сопрано Еммою Кіркбі. Платівка вийшла на Hyperion 1982 року і стала однією з найуспішніших записів старовинної музики: прозорі голоси над тихим гудінням, і час ніби зупиняється. Потім — Perotin британського вокального квартету The Hilliard Ensemble на ECM New Series (1989): тут чути, як паризький собор близько 1200 року вперше заспівав чотирма голосами.

Щоб почути, як Середньовіччя живе в сучасній музиці, поставте Aion Dead Can Dance (1990): там поруч стоять запальний італійський танець Saltarello і каталонська The Song of the Sibyl. А для світського, вуличного боку епохи шукайте записи Llibre Vermell de Montserrat — збірки пісень, які паломники співали й танцювали біля каталонського монастиря у XIV столітті.