Jazz Rap ²¹

Нью-Йорк, кінець вісімдесятих. По радіо грає Public Enemy, із Західного узбережжя долинає N.W.A, і реп звучить як сирена. І тут троє хлопців із Лонг-Айленда випускають платівку з ромашками на обкладинці. Замість погроз на ній жарти, скетчі, вигадана телевікторина і семпли зі старих альбомів, які колись слухали їхні батьки. Так у 1989 році разом із De La Soul та їхніми друзями з'являється джаз-реп: хіп-хоп заговорив тихіше, і його стали слухати уважніше.

Право бути звичайним: про що джаз-реп

Душа джаз-репу в праві бути звичайним. Тут не треба вдавати найнебезпечнішого хлопця в районі. Можна читати про дівчину, яка не бере слухавку, про суботу на роликовій ковзанці або про те, як дістали непрохані демокасети. Якраз про касети «Ring Ring Ring (Ha Ha Hey)» від De La Soul: легкий, майже танцювальний трек про фанатів, які ходять за гуртом зі своїми записами й чекають на схвалення. Злості тут немає, є іронія, і замість крику йде розмова.

Цю музику ставлять, коли хочеться тепла без солодкавості: у неділю зранку, дорогою додому вночі, під неквапливу розмову на кухні. Люди впізнають у ній себе, бо вона про розумних і трохи дивакуватих хлопців і дівчат, яким не треба доводити свою силу. Їм вистачає смаку, друзів і власного голосу. Джаз-реп каже просту річ: бути добрим теж сміливо.

Діти, що виросли на батьківських платівках

Нью-Йорк тих років переживав епідемію крек-кокаїну, а бідні квартали після рейганівських скорочень залишилися сам на сам зі своїми бідами. Реп відповідав на це гнівом. Водночас підросло покоління, яке змалку чуло вдома соул, фанк і джаз. Семплер дав цим дітям змогу говорити з батьківськими платівками напряму.

Так склалося коло Native Tongues. Це було дружнє об'єднання, а не лейбл: Jungle Brothers, De La Soul, A Tribe Called Quest, Queen Latifah та інші. Вони записувалися на треках одне в одного й носили африканські медальйони замість золотих ланцюгів. Ключовою людиною став Prince Paul, діджей бруклінського гурту Stetsasonic і продюсер альбому 3 Feet High and Rising, для якого студія була пісочницею. А самі Stetsasonic ще в 1988 році в треку «Talkin' All That Jazz» захищали семплування від критиків, які називали його крадіжкою.

Ромашки замість пістолетів

Джаз-реп виріс як альтернатива двом крайнощам. З одного боку був гангста-реп із культом зброї та грошей, з другого — поп-реп, який розводив жанр до рівня рекламного джинглу. Native Tongues не заперечували вуличну правду, але не погоджувалися, що лише нею вичерпується життя чорної Америки. Попередниками цієї музики були Gil Scott-Heron і The Last Poets, поети, які ще на початку сімдесятих читали гострі тексти під джаз і перкусію. Саме від них прийшла віра, що слово може бути політичним і ніжним водночас. Свобода далася нелегко: преса охрестила De La Soul «хіпі хіп-хопу», і другий альбом вони назвали De La Soul Is Dead, а на обкладинку винесли розбитий вазон із ромашками. Бути позитивним не означало бути наївним.

Контрабас, Rhodes і пил на голці

Звук джаз-репу прямо випливає з цього ставлення. Металеві барабани й сирени поступилися місцем круглому контрабасу, теплим акордам електропіаніно Fender Rhodes, приглушеній трубі й вібрафону. Ударні лишаються хрусткими, бо це все ще бум-бек, але грув сповільнюється до прогулянкового кроку, під який добре думається. A Tribe Called Quest — Q-Tip, Phife Dawg і діджей Ali Shaheed Muhammad — довели цю формулу до ідеалу на The Low End Theory (1991). Бас там стоїть попереду, як у джазовому тріо, а в треку «Verses from the Abstract» грає сам Ron Carter, контрабасист легендарного квінтету Miles Davis. Читають на цій платівці по-розмовному, без натиску, ніби репер сидить поруч. Gang Starr, тобто бостонець Guru і техасець DJ Premier, які осіли в Брукліні, додали аскетизму: вони різали джазові фрази на короткі шматки й складали з них вперту петлю.

Від Jazzmatazz до To Pimp a Butterfly

Через двері, які відчинив джаз-реп, пройшов увесь альтернативний хіп-хоп дев'яностих. Guru записав Jazzmatazz із живими джазменами Donald Byrd і Roy Ayers, Digable Planets отримали «Греммі» за «Rebirth of Slick (Cool Like Dat)», а The Roots із Філадельфії довели, що хіп-хоп можна грати живим бендом. Детройтський продюсер J Dilla разом із Q-Tip і Ali Shaheed Muhammad у команді The Ummah зробив біт розхитаним і людяним. Madlib отримав доступ до архіву лейблу Blue Note і записав на ньому Shades of Blue, а згодом разом із MF DOOM видав Madvillainy.

У Токіо продюсер Nujabes перетворив цю естетику на меланхолійну медитацію, і з неї значною мірою виросли lo-fi-біти. У 2015-му Kendrick Lamar запросив на To Pimp a Butterfly саксофоніста Kamasi Washington, піаніста Robert Glasper і басиста Thundercat, і джаз знову зазвучав як мова чорної Америки. Ця нитка тягнеться далі до Joey Bada$$, Mac Miller, Tyler, The Creator і торонтського тріо BADBADNOTGOOD.

З чого почати слухати

Почніть із 3 Feet High and Rising De La Soul (1989). Це строкатий, смішний альбом-вечірка, де Prince Paul змішує скетчі, гру й десятки семплів. Через юридичні проблеми з тими самими семплами каталог гурту з'явився на стрімінгах лише у 2023 році, тож довго цю музику можна було почути тільки з платівок. Далі ставте The Low End Theory A Tribe Called Quest, найчистіший зразок жанру, де бас важить не менше за слова.

Якщо хочеться суворішого настрою, беріть Step in the Arena Gang Starr (1991): тут DJ Premier відточує свій фірмовий почерк. А щоб почути, як ця ідея прижилася через півтора десятиліття на іншому кінці світу, увімкніть Modal Soul від Nujabes (2005). Там та сама любов до джазу, тільки тихіша й самотніша.