Bubblegum Pop ¹¹

У 1969 році, коли був Вудсток, найпопулярнішою піснею Америки стала пісня гурту, якого не існувало. The Archies були героями суботнього ранкового мультфільму: п’ятеро намальованих підлітків із коміксів Archie Comics. Спершу радіостанції не хотіли крутити «мультяшний гурт», тож промоутер ставив програмним директорам «Sugar, Sugar» і не називав виконавця. Щойно пісня йшла в ефір, у студіях починали дзвонити телефони.

Бабл-гам-поп — найчесніше нещира музика поп-історії. Її робили в офісах і продавали, як жуйку, і вона ніколи не вдавала з себе чогось іншого. Саме тому ці двохвилинні пісеньки досі діють безвідмовно: вони пам’ятають, як це — бути дванадцятирічним.

Світ, де кохання на смак як цукерка

Бабл-гам — це музика першої закоханості, яка ще не знає ні ревнощів, ні розлучень. Кохання тут — це «цукор», «ням-ням-ням» або дитяча гра на кшталт «Simon Says» чи «1, 2, 3, Red Light». Метафори взято з дитячого майданчика й кондитерської, бо там і жив слухач. Пісня не вимагає нічого розуміти, вона просить тільки підспівати й підстрибнути. Ніхто не помирає, ніхто не йде на війну, а всі проблеми минають до кінця другого приспіву.

У 1968 році така простота була розкішшю. По телевізору показували В’єтнам, вбивства Мартіна Лютера Кінга й Роберта Кеннеді та бунти в містах. Старші брати слухали Jimi Hendrix і сперечалися про революцію, а молодшим потрібен був світ, де можна просто бути дитиною. Бабл-гам давав три хвилини щастя без підтексту. Тому його й досі ставлять, коли хочеться легкості, і раптом виявляється, що слова ти знаєш напам’ять, хоч ніколи їх не вчив.

Нью-йоркські офіси, суботні мультфільми й кишенькові гроші

Бабл-гам виріс з американського достатку шістдесятих. Діти бебі-буму отримали кишенькові гроші, транзисторні приймачі й власні телепрограми, і індустрія вперше побачила в дванадцятирічних окремий ринок. Пісні The Archies навіть друкували картонними платівками на коробках із пластівцями. Писали цю музику досвідчені ремісники з Brill Building — манхеттенської «фабрики хітів», де професійні автори створювали пісні на замовлення. Одним із них був Jeff Barry, співавтор «Be My Baby» і «Leader of the Pack».

Усе почалося з телебачення. У 1966 році продюсери зібрали чотирьох акторів для серіалу NBC про гурт-невдаху. Музику доручили Don Kirshner — видавцю, якого прозвали «людиною із золотими вухами». Так з’явилися The Monkees: на записах грали студійні музиканти, а «I’m a Believer» для них написав Neil Diamond. Тим часом Jerry Kasenetz і Jeff Katz, двоє молодих продюсерів, що познайомилися в Аризонському університеті, заснували фірму Super K Productions. Neil Bogart, голова лейблу Buddah Records, попросив їх вигадати для своєї музики маркетингову назву — і слово «бабл-гам» прилипло до цілого жанру.

Гурти, яких не було, і бунт маріонеток

Наприкінці шістдесятих рок дорослішав: замість синглів з’явилися концептуальні альбоми, замість танців — психоделія. Бабл-гам відповів поверненням до суті рок-н-ролу: коротко, голосно, весело. Kasenetz і Katz працювали як власники франшизи: 1910 Fruitgum Company, Ohio Express і Crazy Elephant здебільшого були вивісками, за якими стояли студійні музиканти, а співав часто той самий Joey Levine. Їх цікавила не автентичність, а хіт. Але бунт прийшов зсередини: The Monkees на чолі з Michael Nesmith вибороли право самим керувати своєю музикою, і Kirshner втратив роботу. Тоді він узявся за мультяшних The Archies — гурт, який уже точно не сперечатиметься з продюсером.

Плескання в долоні, орган Хаммонда й приспів із першої секунди

Бабл-гам — це рок-н-рол, з якого прибрали все, що могло налякати. Ритм простий, як у гаражного гурту, гітари чисті, а головний колір дає орган Хаммонда та його дешевші родичі, що виспівують мелодію, яку запам’ятовуєш з першого разу. Пісня триває дві з половиною хвилини, бо на радіо немає часу на розгін. Голоси юні й багато разів накладені один на одного: у «Sugar, Sugar» Ron Dante і Toni Wine за допомогою багатодоріжкового запису заспівали за весь гурт. Плескання в долоні, тамбурин і «ла-ла-ла» тут не прикраса, а суть: кожен прийом запрошує слухача приєднатися.

Від Jackson 5 до Ramones і Britney Spears

На початку сімдесятих бабл-гам розчинився в мейнстримі. Motown довів формулу до досконалості з The Jackson 5: маленький Michael співав «ABC», пісню про кохання як шкільну абетку, яку написала команда авторів The Corporation. The Osmonds відповіли «One Bad Apple», а шотландці Bay City Rollers довели до нестями британських підлітків. Ramones потім зізнавалися, що обожнювали бабл-гам, і свій вигук «Hey! Ho! Let’s Go!» придумали під враженням від скандування в «Saturday Night» Bay City Rollers. Найпряміша лінія веде до тін-попу дев’яностих — Take That, Spice Girls, *NSYNC, Britney Spears і Christina Aguilera, — а Avril Lavigne поєднала цю солодкість із панковою гітарою.

З чого почати слухати

Почніть із першоджерела — «Everything’s Archie» (1969) The Archies: з першого органного рифу «Sugar, Sugar» зрозуміло, звідки взялося все інше. Далі — «More of the Monkees» (1967) з «I’m a Believer»: там чути, як майстри Brill Building писали для телебачення пісні, що пережили сам серіал. Фабричну енергію Super K найкраще передає «Simon Says» (1968) 1910 Fruitgum Company — дитяча гра, перетворена на хіт. А «ABC» (1970) The Jackson 5 показує, що буває, коли формула потрапляє до геніального дитячого голосу й ритм-секції Motown: солодкість лишається, але з’являється грув, під який неможливо всидіти на місці.