Baroque ⁵

Близько 1600 року кілька італійських музикантів вирішили, що музика має говорити людським голосом. Мова не про хор із шести переплетених мелодій, у яких губляться слова, а про одну людину, яка співає про свій біль так, що його чути до останнього складу. З цього рішення виросли опера, скрипковий концерт і сама думка, що музика може не лише прославляти Бога, а й передавати пристрасть. Сто п'ятдесят років, від Monteverdi до Bach, звуться бароко. Ця музика старша за паровий двигун, але живе досі: у рекламі, у кіно, на гітарі Ingwie Malmsteen і в електронних перекладах Max Richter.

Саме слово колись було образою. Португальським «barroco» називали перлину неправильної форми, а пізніші критики так кепкували з музики, яка здавалася їм надто химерною й надто емоційною. Тепер цю «неправильність» люди якраз і люблять.

Музика, яка не соромиться почуттів

Бароко про те, що почуття варте того, щоб йому віддали всю увагу. Композитори тієї доби вірили, що музика здатна викликати в слухача певний стан: гнів, тугу, тріумф, ніжність. Кожну частину вони писали як портрет одного такого стану. Тому барокова музика рідко буває «трохи сумною» чи «загалом веселою». Якщо в ній плач, то плач до кінця, а якщо радість, то така, що від неї тремтять стіни собору.

Друге, що в ній є, це порядок посеред бурі. Під найрозхристанішою мелодією завжди йде твердий бас, який крокує рівно, як серцебиття. Через це бароко однаково добре ставлять у двох протилежних станах. Одні вмикають його, коли в голові хаос і хочеться, щоб світ на годину став стрункішим: фуга Bach розкладає думки по поличках не гірше за довгу прогулянку. Інші ставлять, коли хочеться дозволити собі велике почуття і не соромитися його. Тут почуття ніколи не розпливається, бо в нього є каркас.

Флоренція, Мантуя, Венеція: музика виходить із палаців

Усе почалося у Флоренції, у домі графа Giovanni de' Bardi. Там збирався гурток вчених і музикантів, яких назвали Camerata. Одним із них був лютніст Vincenzo Galilei, батько астронома Galileo. Вони мріяли відродити античну трагедію, де слово, як вони вважали, звучало ясно, і дійшли до монодії: один голос на тлі простого супроводу. У 1600 році Jacopo Peri поставив на весіллі Марії Медічі свою «Euridice». Це одна з перших опер, що збереглися.

Справжнім генієм нового мистецтва став Claudio Monteverdi, капельмейстер при дворі Гонзага в Мантуї. Його «L'Orfeo» 1607 року досі ставлять як живий театр, а не як музейну реліквію. Далі все перебралося до Венеції, багатого торгового міста карнавалів. У 1637 році там відкрили перший публічний оперний театр, і за вхід міг заплатити будь-хто. Музика, яку досі замовляли князі й церква, вперше пішла до міської публіки.

Проти правил, на боці слова

Старі майстри поліфонії вимагали дотримуватися законів гармонії за будь-яку ціну. Monteverdi їх свідомо порушував. Коли теоретик Giovanni Artusi надрукував нищівну критику його мадригалів з «неправильними» дисонансами, Monteverdi відповів ідеєю «другої практики»: тепер правила диктує текст і почуття, а не підручник. Це був маніфест свободи, і тягнулася вона далеко. Antonio Vivaldi, венеційський священик, якого за руде волосся прозвали «рудим падре», писав концерти для дівчат-сиріт із притулку Ospedale della Pietà, і їхній оркестр став знаменитим на всю Європу. Georg Friedrich Händel, німець у Лондоні, після провалів своїх італійських опер перейшов на ораторії англійською, зрозумілі звичайній публіці. Johann Sebastian Bach у Лейпцигу щотижня давав парафії нову кантату. Писав він для Бога і для громади, а не для слави.

Бас, що крокує, і скрипка, що співає

Серце барокового звучання називається basso continuo, «безперервний бас». Віолончель або віола да гамба веде басову лінію, а клавесин, орган чи лютня імпровізують над нею акорди за цифрами в нотах. По суті, це перша ритм-секція в історії, і джазові музиканти відчули б тут спорідненість. Поверх неї виходить на перший план скрипка, нова зірка епохи. Її зробили виразною кремонські майстри: родина Amati, а згодом Stradivari. Звук легкий, з прозорими струнними на жильних струнах і дзвінким клавесином, із прикрасами, які виконавець додавав від себе. У «Le quattro stagioni» Vivaldi, виданих 1725 року разом із сонетами, струнні зображують пташок, грозу, сп'яну задрімалих селян і навіть собаку, що гавкає: альт уперто повторює одну ноту. Програмна музика за два століття до кінематографа.

Від Bach до Beatles

Після смерті Bach у 1750 році смаки змінилися на легший «галантний» стиль, з якого виросли Haydn і Mozart. Бароко на десятиліття забули, аж поки 1829 року двадцятирічний Felix Mendelssohn не виконав у Берліні «Matthäus-Passion» Bach. Відтоді ця музика тільки повертається. У середині XX століття Nikolaus Harnoncourt і Gustav Leonhardt почали грати її на старовинних інструментах. Поп-музика теж узяла своє. Органна лінія «A Whiter Shade of Pale» Procol Harum прямо відсилає до Bach. Продюсер Beatles George Martin записав соло для «In My Life» на сповільненій плівці, і фортепіано зазвучало як клавесин. Звідси baroque pop, неокласичний метал і ціла традиція музики на повторюваній басовій формулі, яку бароко знало як чакону задовго до луп і семплів.

З чого почати слухати

Почніть із «Чотирьох пір року», бо саме з них бароко найлегше полюбити. Nigel Kennedy у 1989 році записав їх з English Chamber Orchestra нервово й по-рок-н-рольному: британський скрипаль у панківському вбранні зробив цю платівку подією далеко за межами класичних кіл. Anne-Sophie Mutter у 1999 році була і солісткою, і керівницею Trondheim Soloists. Її версія більш особиста й темна, а доповнює її диявольська «Devil's Trill» Tartini. Потім послухайте, як цей матеріал звучить сьогодні: «Recomposed by Max Richter: Vivaldi – The Four Seasons» (2012) розбирає Vivaldi на мотиви й складає наново, з повторами в дусі мінімалізму.

А коли захочеться тиші й глибини, поставте сонати й партити Bach для скрипки соло у виконанні Itzhak Perlman, записані у 1986–1987 роках. Одна скрипка тут тримає на собі цілий собор, а Chaconne з Другої партити багато хто вважає вершиною всієї скрипкової музики.