Asian Pop ⁶

Уявіть Китай початку 1980-х. З гучномовців лунають пісні про партію та врожай, а вночі з касети, переписаної вже вдесяте, тихо співає дівчина з Тайваню. Співає про місяць і про кохання. Тоді казали, що вдень країною править «старий Ден», тобто лідер Ден Сяопін, а вночі — «маленька Ден», Teresa Teng. Азійська поп-музика почалася саме з цього шепоту. Не з маркетингу, а з потреби почути людський голос, який говорить лише з тобою.

Сьогодні під цією назвою живуть три великі світи. Це C-pop материкового Китаю, Тайваню та Гонконгу, J-pop Японії і K-pop Південної Кореї. Вони беруть західні жанри, від диско до хіп-хопу, і доводять їх до такого блиску, що тепер уже західна індустрія вчиться в них.

Про ніжність, самотність і право бути собою

Серце азійського попу — особисте почуття в суспільстві, яке чекає від людини служіння спільному. Пісні Teresa Teng не були політичними. Але в країні, де музика мала прославляти державу, сама розмова про кохання звучала як свобода. Її м’який голос, ніби на видиху, казав слухачеві: твої почуття мають значення.

Японія 1990-х додала до цього самотність мегаполіса. Ayumi Hamasaki сама писала тексти про відчуженість, недовіру і бажання, щоб тебе нарешті побачили. Ціле покоління підлітків упізнало в них власні щоденники. Корея принесла ще й тиск: іспити, очікування батьків, змагання з дитинства. Дебютна пісня BTS «No More Dream» питала однолітків, чию мрію вони насправді живуть. Тож цю музику вмикають не лише для танцю, а й у метро після довгого дня, щоб хтось сказав: ти не сам, і ти досить хороший такий, як є. Не дивно, що RM, лідер BTS, 2018 року в ООН говорив саме про любов до себе.

Токіо в бульбашці, Сеул після цензури

Наприкінці 1980-х Японія жила в «економіці бульбашки»: шалені гроші, неонові міста, плеєри, караоке. Молодь слухала city pop — гладку міську музику Tatsuro Yamashita та Mariya Takeuchi, що виросла на американському соулі. 1988 року в Токіо запрацювала FM-станція J-Wave, яка крутила переважно західну музику. Японські пісні, що звучали поруч із нею на рівних, там почали називати коротким словом J-pop. Старе «каєкьоку» асоціювалося з батьками, а нове слово означало: це просто поп, лише з літерою J.

У Кореї все сталося різкіше. Після десятиліть військових режимів і цензури країна відкривалася. 1992 року тріо Seo Taiji and Boys вийшло на телешоу каналу MBC з піснею «Nan Arayo»: реп, нью-джек-свінг і брейкданс. Журі дало їм найнижчу оцінку вечора, а підлітки зробили з пісні справжню суспільну подію. Один із трьох, танцюрист Yang Hyun-suk, згодом заснував YG Entertainment — лейбл, який через двадцять із лишком років випустить BLACKPINK. Тим часом Гонконг і Тайвань ішли своїм шляхом, кантопопом і мандопопом. У фільмі Вонга Карвая «Чунцінський експрес» співачка Faye Wong виконує кантонську версію «Dreams» The Cranberries.

Втеча від офіційного пафосу й мрія стати на рівних зі світом

Азійський поп виник як альтернатива офіційному й застарілому. Він не хотів ані революційних маршів, ані сентиментальної енки, яку слухали батьки, ані телебалад, що нічого не знали про життя підлітка. Його рушієм було бажання звучати сучасно, на рівних із Заходом, але рідною мовою. Звідси головна риса: індустрія сприймає музику як ремесло, яке можна відшліфувати до досконалості. Корейські агенції роками готують стажистів. Японська Avex, яку очолював продюсер Max Matsuura, почала з того, що возила в країну євробіт, а потім збудувала на ньому цілу епоху J-pop. Слова «продукт» тут ніхто не соромиться. Але слухачі шукають у ньому щирість, і найкращі артисти її дають.

Синтезатори, синхронний крок і блиск кожної секунди

Звук заклали Yellow Magic Orchestra — токійське тріо, яке 1978 року зібрали басист Haruomi Hosono, клавішник Ryuichi Sakamoto та барабанщик Yukihiro Takahashi. Вони програмували секвенсори й синтезатори, і їхні «Rydeen» та «Technopolis» звучали як саундтрек до міста майбутнього. Від пост-диско азійський поп узяв пульс: чіткий біт, під який можна поставити рух на кожен такт. Пісня часто змонтована, як кліп: куплет у дусі R&B, реп-вставка, вибуховий приспів, раптовий злам темпу. Продакшн глянцевий, вокал подвоєний і вирівняний, англійські слова в приспіві чіпляють з першого разу. А під цим лаком часто лежить мелодія, яку можна заспівати під гітару, — спадок Teresa Teng.

Від регіональних сцен до центру світового попу

Наприкінці 1990-х китайські медіа назвали поширення корейської культури Азією «халлю» — корейською хвилею, і хвиля не спала. Hikaru Utada народилася в Нью-Йорку, а дебютний альбом випустила в шістнадцять. Вона принесла в J-pop справжнє R&B, і її «First Love» 1999 року став найпродаванішим альбомом в історії Японії. Jay Chou на Тайвані з 2000 року змішував хіп-хоп із китайськими інструментами. У 2010-х BTS і BLACKPINK показали, що пісня корейською може очолювати американські чарти й бути хедлайнером великих фестивалів, а фанати можуть стати співавторами успіху. Азійський поп довів, що центр поп-музики не мусить бути англомовним.

З чого почати слухати

Почніть із тиші. «Light Exquisite Feelings» Teresa Teng 1983 року — альбом, на якому вона співає вірші поетів династії Сун. Тут чутно, як ніжність може бути викликом. Потім увімкніть «Solid State Survivor» Yellow Magic Orchestra (1979): холодне, дотепне й несподівано танцювальне бачення Токіо, зібране із синтезаторів.

Далі — «First Love» Hikaru Utada, нічне й задумливе R&B японською, яке підліткою заспівала дівчина, що звучить старшою за свої роки. А завершіть «Love Yourself: Answer» BTS (2018) — підсумком циклу про те, як від страху й самотності дійти до прийняття себе. Ставте цю платівку тоді, коли потрібно, щоб хтось нагадав: з вами все гаразд.