Вінілові платівки Cypress Hill

Гурт із Саут-Ґейта під Лос-Анджелесом почався 1988 року під назвою DVX і став першим латиноамериканським реп-колективом із платиновими й мультиплатиновими альбомами. Дебютний Cypress Hill (1991) розійшовся двома мільйонами в США, а Black Sunday (1993) стартував із першого місця Billboard 200 — на той момент це був найкращий тижневий старт для реп-платівки.

Ядро — Бі-Ріл, Сен Доґ і Ді-Джей Маґз від самого початку, перкусіоніст Ерік Бобо приєднався 1994-го. Найдивніший факт їхньої біографії стався 2024 року: гурт зіграв із Лондонським симфонічним оркестром у Royal Albert Hall, повторивши жарт із «Сімпсонів» 1996 року, де оркестр помилково привозять саме до Cypress Hill. Знадобилося двадцять вісім років.

Звук, зроблений одним продюсером

Перші чотири альбоми — це майже цілком робота Ді-Джея Маґза, і вона впізнається з двох тактів: повільні заціклені семпли, обрізані верхи, густий фільтрований бас і майже повна відсутність яскравості. Дебютний альбом ще грайливий, із помітним впливом фанку. Black Sunday темніший, повільніший і щільніший — саме він задав те, що потім назвуть каліфорнійським похмурим репом.

III: Temples of Boom (1995) заходить у це найглибше: платівка майже без хітового матеріалу, побудована на атмосфері, і серед фанатів вона цінується найвище. IV (1998) частково повертає динаміку й додає живі інструменти — до цього моменту гурт уже кілька років грав на рокових фестивалях і записував версії з гітарами, звідки й узялася репутація перших, хто звів реп із металевою аудиторією. «Black Sunday» записували одразу у шести студіях двох міст — від Image Recording у Голлівуді до Chung King у Нью-Йорку, — а трек «I Ain’t Goin’ Out Like That» продюсували окремо, для Beat Down Productions.

Що шукати на вінілі

Три з чотирьох класичних альбомів у нас ідуть подвійниками на 180 грам, і причина не в довжині, а в характері матеріалу. Продакшн Маґза тримається на низах — на тому діапазоні, який фізично найважче нарізати. Чим ширша канавка, тим більший розмах може дати голка на низькій частоті, тому розтягування альбому на дві платівки тут дає більше, ніж на будь-якому гітарному релізі.

Чого вінілове видання не дасть — це деталізації, якої немає в джерелі. Семпли бралися зі старих платівок, свідомо фільтрувалися й «бруднилися» ще на етапі запису. Це задум, а не втрата, і жоден ремастеринг цього не «полагодить». Дебютний альбом коротший і виходить одинарником на 180 грам.

Голос Бі-Ріла — окрема історія для тракту: він тримається у високому носовому регістрі, який на посередній системі стає різким і втомлює за двадцять хвилин. На нормальному відтворенні цей регістр читається як прийом, а не як дефект. Якщо колись вирішили, що ці платівки «дратують», є шанс, що справа була не в них.

З чого почати

Black Sunday — найпряміша відповідь: сорок сім хвилин, з яких половину ви впізнаєте з першої ноти. Дебютний альбом варто брати тим, кому цікавіше почути гурт до слави, коли в ньому ще багато фанку й іронії. А Temples of Boom лишається для тих, хто хоче найтемнішу платівку каталогу й готовий слухати її цілком, без перескакувань.

Поруч стоять Classic Rap / Hip-Hop — вся дев’яносто перша хвиля, і Alternative Rap, якщо ближче саме та лінія, у якій реп перетинається з роком.