Вінілові платівки Hatebreed

Hatebreed зібралися в Бриджпорті, штат Коннектикут, у середині дев’яностих і з того часу роблять приблизно одне й те саме — і це комплімент. Хардкор із металевою вагою, тексти про те, як не зламатися, вокаліст Джеймі Джаста як єдина незмінна константа складу. У каталозі гурт представлений двома альбомами з різних десятиліть: «Supremacy» 2006 року та «The Concrete Confessional» 2016-го.

Як змінювалося звучання

Дебютний «Satisfaction Is the Death of Desire» 1997 року — це ще чистий коннектикутський хардкор: короткі треки, майже жодних гітарних прикрас, темп, який тримається на барабанах і крику. Метал там присутній як важкість, а не як техніка.

Наступне десятиліття гурт витратив на те, щоб цю важкість зробити студійно керованою. Ключова фігура тут — продюсер Кріс Харріс, відомий як Zeuss: він працює з гуртом роками і саме він зібрав звук, за яким Hatebreed упізнають з першого такту. Гітари стали густішими, барабани — сухішими й ближчими, а структура пісні звузилася до двох-трьох частин, де все підпорядковано моменту, коли риф падає на половинну швидкість.

«Supremacy» 2006 року — вершина цієї лінії: тринадцять треків, жоден із яких не намагається бути довшим, ніж треба. «The Concrete Confessional» десять років по тому звучить агресивніше й сучасніше: Zeuss тут відповідає одразу за продюсування, запис і мастеринг, а зводив альбом Джош Вілбур. У метричних тегах гурт стабільно тримається між hardcore, beatdown hardcore і metalcore — і жоден із трьох не описує його повністю.

Що шукати на вінілі

Два наші видання походять із двох різних систем координат. «The Concrete Confessional» — це європейське перевидання Nuclear Blast 2023 року на прозорому вінілі з червоними бризками, обмежене 2900 копіями на весь світ. Раннаути тут травлені, з коротким кодом 011176034 і літерою сторони; усередині друкований аркуш, а штрихкод надрукований не на самому конверті, а на наліпці спереду — її не варто здирати, якщо колись захочете підтвердити тираж. Мастеринг зроблено в Planet Z Studios у Гедлі, штат Массачусетс: це власна студія Zeuss, тобто продюсер сам довів альбом до канавки.

«Supremacy» 2025 року — американська історія: перевидання лейбла Real Gone Music на рубіновому вінілі, каталожний RGM-1932. Тут ланцюжок інший: продюсував Zeuss, а мастеринг робив Тед Дженсен — інженер зовсім іншої школи, який працював із сотнями платівок за межами важкої сцени. Discogs по цьому пресу тримає дуже скупу картку: ані заводу, ані студії, ані раннаутів там не вказано. Це не привід підозрювати підробку, просто тираж свіжий і його ще ніхто детально не описав.

Дві неточності в наших характеристиках, які ми виправимо: у «Supremacy» слово «Рубіновий» продубльовано в переліку кольорів, а в «The Concrete Confessional» країна записана російською як «Весь мир» замість «Весь світ».

З чого почати

Якщо хочете почути гурт у найконцентрованішому вигляді — «Supremacy». Тринадцять треків, з них «Destroy Everything» і «To The Threshold» досі відкривають концерти, а фінальний «Supremacy Of Self» триває менше трьох хвилин і закінчується різко, без затухання.

Якщо цікавить пізніший, злішій Hatebreed — «The Concrete Confessional». Це той альбом, де гурт відкрито підпускає в хардкор трешеві темпи.

Для контексту варто дивитися в обидва боки: у екстремальному металі лежить те, звідки Hatebreed беруть вагу, а в панку — те, звідки вони беруть структуру пісні й манеру говорити з залом.