Поставте голку на першу доріжку і не поспішайте робити гучніше. Спершу ледь чутно грають фортепіано і контрабас, ніби двоє людей у темній кімнаті шукають, з чого почати. Потім контрабас проводить коротку мелодію, а духові відповідають двома м’якими акордами. Мелодія — відповідь. Мелодія — відповідь. Звучить так, наче хтось знизує плечима. П’єса так і називається: «So What» , «Ну і що».
Музиканти, які це грають, побачили ноти в день запису. Не всі ноти, а лише ескізи: кілька гам і обриси мелодій. Репетицій майже не було. З цих ескізів вийшов найвідоміший джазовий альбом в історії, який досі слухають люди, що джазу зазвичай не слухають. Ось як це сталося.
Чому це ікона
Rolling Stone називає «Kind of Blue» одним із найважливіших, найвпливовіших і найпопулярніших альбомів в історії джазу. На час запису це була справжня революція: Майлз Девіс відмовився від звичних акордових послідовностей і будував композиції та імпровізації на ладах. Посеред гучного й швидкого хард-бопу він запропонував тепло, тонкість і недомовленість, а своїм музикантам — нову, спокійну свободу. У списку 500 найкращих альбомів усіх часів Rolling Stone альбом стоїть на 31-му місці.
У 2002 році «Kind of Blue» потрапив до найпершої півсотні записів Національного реєстру звукозаписів США, а у 2019-му став п’ятиразово платиновим: п’ять мільйонів копій у США, рідкісна цифра для джазу. Британський музичний історик Колін Ларкін поставив його на перше місце серед 100 найкращих джазових альбомів, а ладовий підхід із цієї сесії Джон Колтрейн потім розвинув у власній музиці. Відгомін платівки чути далеко за межами джазу, і в рок-музиці, і в академічній.
Син дантиста, який утік до Чарлі Паркера
Майлз Девіс народився 1926 року в Олтоні, штат Іллінойс, у заможній родині: батько був дантистом, мати — вчителькою музики і скрипалькою. Першу трубу йому подарував друг батька, коли хлопцеві було дев’ять.
У 1944-му батько відправив його до Нью-Йорка вчитися в Джульярдській школі, одній з найсерйозніших музичних шкіл Америки. Але в Нью-Йорку був Чарлі Паркер, саксофоніст, якого Майлз обожнював, одна з головних зірок бібопу: швидкого, нервовий джаз, де акорди змінюються мало не на кожен удар. Майлз почав грати з Паркером, а Джульярд покинув уже наступного року.
Минуло десять років. Після вдалого виступу на джазовому фестивалі в Ньюпорті 1955 року Майлз підписав контракт із Columbia, однією з найбільших звукозаписних компаній країни, і зібрав квінтет, який вважають одним із найкращих гуртів тієї епохи. Але Майлзу ставало тісно в бібопі. Він хотів, щоб музика дихала.
Без акордів можна грати вічно
Уявіть, що вам треба імпровізувати, а гармонія під вами змінюється кожні дві секунди. Ви весь час біжите, перестрибуєте з акорду на акорд, і на саму мелодію часу майже не лишається. Так влаштований бібоп.
Майлз захотів навпаки: дати музикантові не ланцюжок акордів, а один лад, одну гаму, і хай він залишається в ній стільки, скільки треба, щоб сказати щось своє. Пізніше це назвуть модальним джазом. У 1958 році Майлз сказав в інтерв’ю: коли немає акордів, «можна грати вічно». Сам він називав такий спосіб писати музику «поверненням до мелодії».
Під цю ідею в 1958-му зібрався секстет. Тенор-саксофон — Джон Колтрейн, якого критик тоді описав як людину, що грає «полотнами звуку»: щільно, швидко, безупинно. Альт-саксофон — Джуліан «Каннонбол» Еддерлі з Флориди, колишній керівник шкільного оркестру. Прізвисько йому дали ще в школі: «Каннонбол» — це перекручене «канібал», за неймовірний апетит. Контрабас — Пол Чемберс, якому не було й двадцяти чотирьох. Барабани — Джиммі Кобб, якого в гурт порекомендував саме Каннонбол.
А за роялем сидів Білл Еванс. Він вчився класичному фортепіано, грав тихо, задумливо, в імпресіоністичній, прозорій манері. Майлз згадував, що навіть добирав м’якші п’єси під його гру, і називав її «тихим вогнем».
Але Еванс був білим, а публіка гурту — переважно чорною, і прийняли його не всі. Біограф пише, що Евансу на деяких п’єсах аплодували помітно менше, ніж іншим солістам. Він був людиною чутливою і тяжко це переживав. За вісім місяців гастролей Еванс вигорів і в листопаді 1958-го пішов. Його місце зайняв Вінтон Келлі, сильний піаніст із блюзом у пальцях.
І тут постала проблема. Музика, яку Майлз задумав, була написана під Еванса. Під його акорди, його тишу, його простір. Тож навесні 1959-го Майлз покликав Еванса назад. Лише на запис.
Два дні в старій церкві
Студія Columbia на 30-й вулиці в Нью-Йорку стояла в будівлі колишньої пресвітеріанської церкви 1875 року. Її так і називали — «Церква». Одна велика зала, стеля на п’ятнадцять метрів, і звук, який дехто в індустрії вважав найкращим у тодішній Америці.
Сесій було дві: 2 березня і 22 квітня 1959 року. Продюсер Ірвінг Таунсенд, звукоінженер Фред Плаут, триканальна плівка.
Майлз приніс ескізи: гами, обриси мелодій і по кілька слів пояснення перед кожною п’єсою. Еванс потім написав у тексті на конверті, що Майлз придумав ці побудови лише за кілька годин до запису, і що гурт ніколи раніше цих п’єс не грав. Каннонбол через багато років розповідав, що Майлз пояснював кожному, чого не треба робити, і що після цих пояснень він сам заграв краще, ніж будь-коли. Історик джазу Ешлі Кан пише, що коли Майлз чув саме те, що хотів, він міг поцілувати музиканта у вухо.
Є легенда, що весь альбом записали з першого разу. Це неправда. Із першої спроби повністю зіграли лише одну п’єсу, «Flamenco Sketches» , і навіть цей дубль на платівку не пішов. На «Blue in Green» вдалим став тільки п’ятий дубль, а чотири перших розвалилися. Але дублів було справді мало, і кожен звучить так, ніби музиканти чують цю музику вперше. Бо так і було.
Була й маленька людська історія. Вінтон Келлі приїхав у студію, знаючи, що його місце за роялем на один запис віддали попереднику. Майлз дав йому зіграти найблюзовішу п’єсу альбому, «Freddie Freeloader» . Можливо, щоб не образити.
А Еванс, крім рояля, залишив альбому слова. Свій текст на конверті він почав із японського живопису: художник пише чорною фарбою на тонкому натягнутому полотні, і будь-який уривчастий чи нерішучий мазок усе зіпсує, бо стерти нічого не можна. Так, писав Еванс, працює й імпровізація. Краще пояснення цій платівці досі ніхто не придумав.
Платівка, яка не старіє
«Kind of Blue» вийшов 17 серпня 1959 року. Назву він отримав за настрій. Продавався добре одразу, але головне почалося потім: у 2019 році американська асоціація звукозапису RIAA засвідчила п’ять мільйонів проданих копій у США. Для джазу — цифра майже неймовірна.
Музиканти з альбому розійшлися хто куди, і кожен пішов далеко. Через дванадцять днів після останньої сесії Колтрейн уже записував власний «Giant Steps», а з гурту Майлза пішов навесні 1960-го. Еванс зібрав тріо з контрабасистом Скоттом Лафаро і барабанщиком Полом Моушеном, одне з найславетніших фортепіанних тріо в історії джазу. Каннонбол створив квінтет із братом Нетом. Сам Майлз записав із аранжувальником Гілом Евансом «Sketches of Spain», а в 1970-му вже зі зовсім іншим, електричним гуртом випустив «Bitches Brew» і допоміг народитися джаз-року.
Альбом слухали не лише джазмени. Дуейн Олмен з Allman Brothers Band казав, що його соло в «In Memory of Elizabeth Reed» походить від Майлза і Колтрейна, «особливо від Kind of Blue». Річард Райт із Pink Floyd розповідав, що акорди альбому вплинули на вступ «Breathe» з «The Dark Side of the Moon». Продюсер Квінсі Джонс писав, що ставить його щодня і називав «моїм апельсиновим соком».
У 2002 році «Kind of Blue» потрапив до першої п’ятдесятки записів, які Бібліотека Конгресу США зберігає для історії. У 2009-му, на п’ятдесятиріччя, Палата представників США ухвалила окрему резолюцію на його честь. У списку 500 найкращих альбомів усіх часів Rolling Stone він стоїть на 31-му місці.
Майлз Девіс помер у 1991 році. Джиммі Кобб пережив його майже на тридцять років і залишався останнім живим учасником тих двох сесій, аж до травня 2020-го.
Майлз у плямі світла
На обкладинці — Майлз Девіс із трубою, вихоплений плямою світла, пальці на клапанах розмиті рухом. Сфотографував його Джей Мейзел, нью-йоркський фотограф. Він учився живопису й графічному дизайну в Купер-Юніон та Єлі, а 1954 року взяв до рук камеру. Кадр зроблено в гарлемському театрі «Аполло», коли Мейзел тільки починав знімати на кольорову плівку.
Знімав він для себе, не на замовлення. Лише через кілька місяців Columbia Records спитала, чи немає в нього фото Девіса для нового альбому. Сам Мейзел не вважав цей кадр своїм найкращим і шкодував, що він не різкіший. А музичний історик Ешлі Кан 1999 року написав у New York Times, що фото «ширяє над історією джазу у власному ефірі».
Як слухати: сторона за стороною
Слів тут немає, тож «про що» кожна п’єса — підкаже сама музика. Ловіть три речі: хто зараз соло, як довго гармонія стоїть на місці і як кожен музикант по-своєму розповідає ту саму історію. Майлз майже скрізь грає перший, коротко й скупо. Колтрейн — густо, як злива. Каннонбол — тепло, з блюзовою усмішкою.
Сторона A · 23:55 · знайомство
So What · 8:56 · секстет з Евансом, перше соло Майлза
Розмова-питання. Після тихого вступу (його написав Гіл Еванс) тему веде контрабас Чемберса, а рояль і духові щоразу відповідають двома акордами. Уся п’єса стоїть на одному ладі, дорійському ре; лише в середині вона на вісім тактів піднімається на пів тону вище і повертається. Соло Майлза тут — одне з найвідоміших в історії джазу: послухайте, скільки в ньому пауз. Акорд, на якому Еванс відповідає басу, теоретики так і назвали — «акорд So What».
Freddie Freeloader · 9:32 · за роялем Вінтон Келлі
Найземніша п’єса альбому — звичайний дванадцятитактовий блюз у сі-бемоль, лише з хитрим поворотом у кінці кожного квадрата. Назву, за однією з версій, дав бармен із Філадельфії, Фред Толберт, на візитці якого було написано «Фредді-халявник». Послухайте, як Келлі розгойдує блюз і як Колтрейн і Каннонбол зовсім по-різному грають ту саму форму. Своє соло тут має й контрабас Чемберса.
Blue in Green · 5:27 · без Каннонбола, Майлз із сурдиною
Нічна балада-коло. Десять тактів замість звичних восьми чи шістнадцяти, і щойно вухо чекає продовження, музика повертається на початок. Тому здається, що вона пливе без кінця. Соло йдуть дзеркально: Майлз, Еванс, Колтрейн, Еванс, Майлз. Це єдина п’єса без Каннонбола. Еванс казав, що музику написав він: Майлз показав йому два акорди і спитав, що він із ними зробить.
Сторона B · 21:06 · сутінки
All Blues · 11:34 · соло Майлза, Каннонбола, Колтрейна, Еванса
Блюз, який гойдається. Розмір 6/8, тому він звучить як повільний вальс, а контрабас Чемберса повторює одну й ту саму фігуру майже всі одинадцять із половиною хвилин, як хвилі. Тремтливий акорд рояля на початку Еванс, за його словами, «просто докинув». На сесії п’єса ще не мала назви і в записах значилася як «African». Записали її останньою.
Flamenco Sketches · 9:32 · соло Майлза, Колтрейна, Каннонбола, Еванса
Найвільніша п’єса альбому: п’ять гам, і кожен соліст сам вирішує, скільки часу провести в кожній, перш ніж перейти до наступної. Почніть із вступу: ці два акорди Еванс узяв зі своєї ж сольної п’єси «Peace Piece», записаної кількома місяцями раніше. А на четвертій гамі прислухайтеся: там з’являється іспанська, фламенківська фарба, яка й дала назву. Саме ця п’єса єдина вийшла повністю з першого дубля, хоча на платівку пішов інший.
Усі платівки Майлза Девіса, які є в нас, зібрані на сторінці артиста.
Замість післямови
Якщо «Kind of Blue» вас зачепив, далі цікавіше. Що встиг записати Колтрейн за ті дванадцять днів після останньої сесії і чому «Giant Steps» звучить так, ніби він вирвався на волю? Як грає Білл Еванс, коли поруч немає Майлза, а лише контрабас і барабани? І куди Майлз пішов від цієї тиші — до іспанських фарб «Sketches of Spain» чи аж до електричного шторму «Bitches Brew»?
А поки що — візьміть із собою частинку тієї старої нью-йоркської церкви на вінілі. Поставте ввечері, вимкніть верхнє світло і просто послухайте. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl