Вінілові платівки Mel Brown

Мел Браун прийшов у джаз з блюзу — і саме тому Impulse! Records, лейбл, який у 1967 році асоціювався передусім з Джоном Колтрейном, підписав контракт із блюзовим гітаристом з Джексона, Міссісіпі. «Chicken Fat» — його дебютний альбом для лейблу, записаний за два дні у Голлівуді, 31 травня та 1 червня 1967 року. Незручна деталь одразу для тих, хто купує наше перевидання: на задній обкладинці трек-лист надруковано не в тому порядку, у якому пісні йдуть на самій платівці — дрібниця, яку варто знати заздалегідь, щоб не шукати трек не на тій стороні.

Як змінювалося звучання Мела Брауна

«Chicken Fat» — не запис одного гітариста. Партії розподілені: Херб Елліс грає на треках A1–A3, Артур Райт — від A4 до B2 і на B5, а сам Браун також значиться в кредитах як електрогітарист, без прив’язки до конкретних треків. За органом — Джеральд Віггінс (A1, A3–B5), за барабанами — Пол Хамфрі, на електробасі — Рон Браун. Це не тріо одного лідера, а щільний ансамбль: Discogs позначає стиль альбому одразу як Soul-Jazz, Soul і Electric Blues, і саме цей орган тримає групу разом, поки дві гітари ведуть діалог між собою.

Далі кар’єра Брауна пішла у двох напрямках одразу і дуже швидко. Того ж 1967-го вийшов сингл «Chicken Fat / Shanty», а вже 1968-го — одразу «The Wizard», «Ode To Billie Joe / Swamp Fever» і «Blues After Hours, Part 1»: Браун встигав записувати по кілька релізів на рік. 1969-й дав «Blues For We» і «Son Of A Preacher Man», 1970-й — одразу два альбоми, «I’d Rather Suck My Thumb» і «Eighteen Pounds Of Unclean Chitlings» — самі назви стають грубішими й funkier, джазова стриманість «Chicken Fat» поступово відступає. Після 1973-го, коли вийшов «Big Foot Country Girl», сольні платівки на довгі роки зникають зовсім: за біографією на Discogs, у 1970–80-х Браун одинадцять років грав в оркестрі Боббі «Блю» Бленда — уже як сайдмен, а не лідер. Наступна сольна робота, «Neck Bones & Caviar», з’явилася лише 2000 року, після того як 1989-го Браун переїхав до Кітченера в канадському Онтаріо й очолив хаус-бенд блюзового клубу Pop The Gator.

Що шукати на вінілі

У нашому каталозі — одне видання «Chicken Fat»: перевидання 2023 року від Verve/UMe за ліцензією на оригінальний випуск Impulse! 1967-го. Це не бюджетний тираж: 180-грамовий audiophile-вініл, одинарний конверт-гейтфолд із простим білим внутрішнім конвертом без друку. Лак для цього тиражу різав Раян Сміт — у раннауті вибиті саме його ініціали RKS — на студії Sterling Sound, а сам тираж друкували на Third Man Pressing у Детройті. Запис 1967 року робив інженер Едді Бракетт, продюсером сесії значиться Боб Тіл, а лайнер-нотатки для оригінального випуску писав Джордж Хефер.

Важливо розуміти, що саме тут нове, а що ні: сучасні тільки завод і студія мастерингу 2023 року, сам запис лишився тим самим, зробленим за два дні в червні 1967-го. Платівку не перезаписували і не «освіжали» — просто перенесли на новий тираж із сучасним контролем якості пресування, тому склад інструментів і навіть порядок соло на плівці — оригінальні.

З чого почати

Якщо тобі ближче орган і щільне соул-джазове звучання, слухай «Chicken Fat» заради партій Джеральда Віггінса — це саме той підхід, який шукають у нашому розділі джазу. Якщо цікавіша сама гітара і блюзова лінія, звертай увагу на партії Херба Елліса й Артура Райта — це ближче до нашого розділу блюзу. А якщо хочеться просто взяти одну платівку, яка показує, яким Impulse! був поза Колтрейном, — «Chicken Fat» підходить ідеально: це єдиний альбом Брауна, який зараз є в каталозі, зате з чесним, невідретушованим записом 1967 року на диску.

Джаз · Блюз