Soundtracks ¹⁰⁹

Є музика, яку ми знаємо раніше, ніж дізнаємося її назву. Ось свист над розпеченою пустелею, ось бас, що повільно повзе серед туманних ялин, а ось джазовий біг-бенд, з яким починається аніме про мисливців за головами в космосі. Саундтрек — дивний стиль: у нього немає свого міста чи сцени, але він живе в пам'яті мільйонів людей. Його писали для чужої історії, а він стає частиною твоєї.

У нього немає дати народження, бо саундтрек — радше спосіб існування, ніж жанр. Тут поруч стоять італієць з оркестром, японець з фортепіано, індустріальний гурт із синтезаторами і The Beatles. Об'єднує їх одна річ: ця музика завжди про щось більше, ніж вона сама.

Музика, яка повертає тебе в інший світ

Саундтрек — це емоція без пояснень. Пісня каже словами, що сталося, а музика до фільму дає відчути, як це: страх перед дверима, які ось-ось відчиняться, ніжність до героя, якого скоро не стане, азарт погоні, світле дитяче літо. Композитор працює з тим, що відбувається між кадрами, і тому його музика так влучно потрапляє в наші власні стани, для яких теж не знайшлося слів.

Тому саундтреки ставлять зовсім не як звичайні платівки. Їх слухають, щоб повернутися: у світ Miyazaki, у містечко Twin Peaks, у дитинство перед телевізором. Їх вмикають, щоб працювати, бо музика без слів не відволікає, а тримає ритм думки. А ще їх ставлять, щоб буденна дорога додому раптом стала сценою з фільму. Саундтрек дає людині дозвіл відчувати себе героєм. Великим, трагічним чи кумедним — залежно від того, яку платівку поставити.

Від тапера в темній залі до першої платівки

Кіно ніколи не було німим. Ще на початку XX століття в кінотеатрах грали тапери, органісти, а у великих залах навіть цілі оркестри: тиша на екрані лякала глядача більше, ніж будь-який лиходій. Коли наприкінці 1920-х звук записали на плівку, музика стала частиною самого фільму. У 1933 році Max Steiner, віденець, який перебрався до Голлівуду, написав для King Kong повноцінну оркестрову партитуру, і студії побачили, що музика може робити половину роботи режисера.

Платівкою саундтрек став завдяки мультфільму. У січні 1938 року RCA Victor випустила пісні з диснеївської Snow White and the Seven Dwarfs на трьох шелакових дисках на 78 обертів. Записи брали просто з доріжки фільму, разом з репліками і звуковими ефектами. До того студії не бачили жодної цінності в записі музики з кіно. Відтоді фільм можна було забрати додому.

Служити історії і не загубити себе

Musicmap відносить саундтреки до родини Utility, тобто до музики, яка має завдання. Композитор не обирає тему, тривалість і навіть настрій: усе вирішують сцена, монтаж і режисер. Найцікавіше в цьому стилі — як великі автори перетворювали цю службу на свободу. Ennio Morricone, римлянин, який писав для вестернів Sergio Leone, не мав грошей на голлівудський оркестр і замість нього взяв свист, електрогітару, батіг і людський крик. Bernard Herrmann озвучив сцену в душі в Psycho Hitchcock'а лише струнними, і вони звучать як ножі. Обмеження раз у раз породжувало відкриття, і з часом публіка почала запам'ятовувати імена тих, хто стоїть за музикою, а не лише назви фільмів.

Від симфонічного оркестру до гулу синтезатора

Звучання саундтреку завжди залежить від того, що потрібно історії. Класичний голлівудський звук — це оркестр і лейтмотиви, перейняті від Wagner: у кожного героя своя тема. John Williams у 1977 році повернув цю велич у Star Wars. Danny Elfman, колишній лідер нью-вейв-гурту Oingo Boingo, приніс у фільми Tim Burton казкову моторошність з хорами і цирковими вальсами. Angelo Badalamenti, постійний співавтор David Lynch, побудував Twin Peaks на повільному басі й теплих синтезаторах, які звучать як красиве, за яким ховається щось погане. Hans Zimmer, німець, що зробив кар'єру в Голлівуді, звів звук до гулу й пульсу: його Inception гуде, як корабельний ріг, а в Interstellar головним інструментом став церковний орган. Brian Eno ще 1978 року видав Music for Films — музику до фільмів, яких не існувало.

Коли рок-зірки і японські студії взялися за кіно

Межа між поп-музикою і кіно стерлася давно. The Beatles зняли A Hard Day's Night, Queen записали шалений Flash Gordon, а Daft Punk поєднали оркестр з електронікою в Tron: Legacy. Trent Reznor з Nine Inch Nails разом з Atticus Ross отримали «Оскар» за The Social Network, Thom Yorke з Radiohead написав музику до нового Suspiria. Kyle Dixon і Michael Stein із синт-гурту S U R V I V E озвучили Stranger Things аналоговими синтезаторами 1980-х і повернули моду на цей звук. Окремий світ створила Японія. Joe Hisaishi з часів Nausicaä пише для Hayao Miyazaki мелодії, від яких щемить серце. Shiro Sagisu додав до Evangelion тривожного маршу, гурт The Seatbelts під керівництвом Yoko Kanno зіграв у Cowboy Bebop справжній джаз, а Hideki Taniuchi зробив Death Note похмурим, як готичний собор.

З чого почати слухати

Почніть з The Good, the Bad and the Ugly Морріконе: свист, гітара, хор і «The Ecstasy of Gold», після якої хочеться бігти просто через поле. Потім поставте Soundtrack from Twin Peaks Бадаламенті, найкраще пізно ввечері, і дайте басу повільно огорнути кімнату.

Далі — My Neighbor Totoro Хісаїші, щоб пригадати, яким було літо в дитинстві. А на завершення — Cowboy Bebop від The Seatbelts, з якого стає зрозуміло, що саундтрек може бути гарячим, як концерт у прокуреному клубі. Чотири платівки, чотири різні світи, і кожен відкривається, щойно опускаєш голку.