North American Folk ⁰

Уявіть голос без мікрофона, гітару з трохи розстроєною струною і пісню, якій двісті років. Ніхто не знає, хто її написав. Північноамериканський фолк не має дати народження і не має засновника. Він жив на ґанках у горах Аппалачі, у таборах сезонних робітників, у церквах і в'язницях задовго до того, як комусь спало на думку його записати. А коли його записали, з'ясувалося, що з цієї тихої музики виросла майже вся американська музика: кантрі, блюз, рок-н-рол, авторська пісня.

Цю музику не продавали, її передавали з рук у руки. Мабуть, тому вона й досі звучить чесніше за багато чого, що з'явилося після неї.

Пісні про тих, кого ніхто не помічав

Фолк розповідає про звичайне життя і нічого не прикрашає. Про шахтаря, якого завалило в забої. Про дівчину, яку коханий убив біля річки. Про потяг, що везе геть від дому, і про борг, який не віддати. Героїв з афіш тут немає, натомість є фермер, волоцюга, вдова, в'язень. Ці пісні не втішають солодкими обіцянками. Вони називають біду на ім'я, і від цього легшає, бо ти вже не сам.

Фолк ставлять, коли хочеться правди, а не шуму: пізно ввечері, у дорозі, після втрати або просто тоді, коли набридло, що музика весь час намагається тобі щось продати. Слухачеві він каже: твоя історія варта пісні. Тому люди й упізнають у ньому себе, адже його завжди писали «ми», а не «для нас». Є в ньому й дивна стійкість: навіть найсумнішу баладу співають хором, бо разом витримати легше.

Від шотландських балад до пилових бур Оклахоми

Коріння фолку приїхало у валізах переселенців. Англійці, шотландці й ірландці везли через океан старовинні балади. В ізольованих долинах Аппалачів ці пісні зберігалися майже незмінними, тоді як у Британії їх уже забували. Англійський збирач народних пісень Cecil Sharp у роки Першої світової приїхав у ці гори і з подивом записував те, що на батьківщині вважалося зниклим. Поруч звучали спірічуелс і робітничі пісні. Звучало й банджо — інструмент, який потрапив в Америку разом із поневоленими африканцями. Далі на північ, у Канаді, співали французькі пісні квебекських лісорубів і морські пісні Ньюфаундленду.

У 1920-х з'явився електричний запис, і звукозаписні компанії поїхали на Південь шукати нових покупців. 1927 року продюсер фірми Victor Ralph Peer провів записи в містечку Bristol на кордоні Теннессі й Вірджинії. Там уперше записалися The Carter Family, родина з гір Вірджинії, яка співала старі гірські пісні. Приблизно тоді ж фольклорист John Lomax і його син Alan возили важкий рекордер в'язницями і плантаціями, записуючи пісні для Бібліотеки Конгресу. У луїзіанській в'язниці Angola вони знайшли Lead Belly — співака з дванадцятиструнною гітарою і величезним репертуаром. Потім прийшли Велика депресія і пилові бурі, які зігнали з землі тисячі фермерів. Серед них був Woody Guthrie з Оклахоми. Він пішов дорогою на Захід і почав писати пісні про все, що бачив.

Проти глянцю і проти мовчання

Бродвей і естрадні оркестри продавали Америці мрію в смокінгу, а фолк співав про тих, кому в цій мрії не знайшлося місця. Guthrie написав «This Land Is Your Land» як відповідь на урочисту «God Bless America», а на його гітарі красувався напис «This machine kills fascists». Його молодший товариш Pete Seeger, банджист, усе життя вважав пісню знаряддям громади. Для обох слава була лише побічним ефектом. У 1950-х, за часів маккартизму, Seeger відмовився розповідати Конгресу про свої політичні погляди і знайомства і за це потрапив до чорних списків. Фолк зробив просту пісню актом гідності: співати про профспілку, бідність і несправедливість означало не мовчати.

Голос, дерево і струни

Таке звучання склалося тому, що фолк грали люди, яким було не до студій. Акустична гітара, банджо, скрипка, губна гармоніка, а часом лише голос і притупування ногою. Мелодія проста, щоб її могли підхопити всі. Текст довгий, бо головне в пісні — історія. Maybelle Carter з The Carter Family вигадала манеру гри, де великий палець веде мелодію на басових струнах, а решта пальців б'є акорди. Її досі називають «Carter scratch». Голоси тут не відшліфовані: різкі, носові, іноді хрипкі, і саме тому їм віриш. Старі записи тріщать і шиплять, але здається, що співак сидить просто перед тобою.

Корінь, з якого виросло ціле дерево

1952 року колекціонер платівок і режисер експериментального кіно Harry Smith видав «Anthology of American Folk Music». Вийшла вона на лейблі Folkways, який заснував Moses Asch і на якому записували все — від Guthrie до звуків природи. До антології увійшли 84 забуті записи з 78-обертових платівок 1927–1932 років, і білі та чорні виконавці стояли в ній поруч. Для молодих міських музикантів вона відкрила цілий континент. Наприкінці 1950-х почалося фолк-відродження: хіт «Tom Dooley» гурту The Kingston Trio, фестиваль у Newport, кав'ярні нью-йоркського Greenwich Village. 1961 року туди приїхав юний Bob Dylan, щоб побачити хворого Guthrie, а кілька років по тому шокував публіку в Newport електрогітарою. Звідси пішли фолк-рок, кантрі-рок, пісні канадців Joni Mitchell і Leonard Cohen, а згодом і Americana. Кантрі й блюграс виросли з того самого кореня ще раніше.

З чого почати слухати

Почніть з «Anthology of American Folk Music» від Harry Smith. Це не просто збірка, а цілий світ: балади про вбивства, церковні хори, кейджунські танці й блюз упереміш, а примітки до них схожі на газетні заголовки. Далі — «Dust Bowl Ballads» Woody Guthrie (1940), пісні про пилові бурі й переселенців, які звучать як репортаж з дороги.

Потім — «Lead Belly's Last Sessions», записані для Folkways незадовго до смерті співака. Його дванадцятиструнна гітара гуде, як орган, а між піснями він розповідає, звідки вони взялися. Щоб почути, як ця музика перейшла до нового покоління, поставте дебютний альбом «Joan Baez» (1960): старовинні балади, заспівані чистим, майже кришталевим голосом. Слухайте їх по черзі, і ви почуєте, як одна стара пісня мандрує крізь десятиліття.