Nordic Folk ⁰

У 1987 році троє шведських музикантів назвали свій гурт Hedningarna, тобто «Язичники», і взялися шукати інструменти, які навіть шведський фолк майже забув: колісну ліру, моругарпу, волинку. За кілька років ці старовинні звуки вже гули поверх електронного пульсу, і під них танцювали люди, які ніколи не бували на сільському святі. Скандинавський фолк трапляється нечасто: традицію не довелося рятувати в музеї, її підключили до підсилювача, і вона ожила.

Це музика країн, де взимку сонце ледве піднімається над лісом, а влітку майже не сідає. Пісні, які пастухи, скрипалі й співачки передавали з уст в уста століттями, в 1990-х отримали нове життя. Звучать вони так, ніби їх записали вчора і водночас тисячу років тому.

Про що співає Північ: темрява, ліс і голоси предків

У цих піснях немає солодкої пасторалі. Людина тут стоїть сам на сам із великою холодною природою, а старі балади жорстокі й водночас дивовижно іронічні. Гірська тролиха сватається до лицаря Herr Mannelig, обіцяє йому коней і золото, а він відмовляє, бо вона не християнка. Вовки, сестри-суперниці, вбивства через ревнощі. Поруч завжди є танець: польска, під яку цілі села кружляли в стодолах. Радість тут прямо кидає виклик темряві.

Друга половина цієї душі — голоси тих, кого довго не хотіли чути. Карельські жінки співали рунічні пісні. Саами співають йойк, і йойк не розповідає про людину чи місце, він ними стає: людину «йойкають», як інші її називають на ім’я. Тому скандинавський фолк зачіпає навіть тих, хто не знає жодного слова цими мовами. Він про належність до землі, роду й часу, довшого за твоє життя. Його вмикають пізньої осені, в дорозі, коли місто занадто шумить і хочеться відчути, що під ногами є щось тверде.

Від сільських скрипалів до консерваторій Гельсінкі

Століттями головними людьми цієї музики були сільські скрипалі, у шведів їх звуть spelmän. Вони грали на весіллях і в шинках. Індустріалізація, масова еміграція до Америки та суворе церковне благочестя, для якого скрипка була підозрілою забавкою, витіснили їх на узбіччя. Традицію вберегли збирачі мелодій, місцеві ансамблі скрипалів spelmanslag і літні з’їзди spelmansstämma, куди музиканти з’їжджалися просто грати разом.

У 1970-х у Швеції молоді музиканти, яким набридла комерційна естрада, почали шукати в народних мелодіях чесну альтернативу. Тоді виросло покоління, яке вчилося і в старих майстрів, і в академіях. У Гельсінкі Академія Сібеліуса відкрила відділ народної музики, а в 1983-му в північнокарельському селі Ряяккюля дівчата заснували Värttinä. У 1990-му в шведському Сундсвалі з’явився Garmarna: його засновники почули стару музику в театрі й пішли шукати мелодії та інструменти. Норвезька саамська співачка Mari Boine в 1989-му видала на власному лейблі Iđut альбом Gula Gula.

Не музей у вишиванках: проти глянцю й забуття

Нова хвиля мала двох супротивників: вилизаний поп на радіо і фольклор як ансамбль у національних костюмах на святковій сцені. Värttinä скинули костюми разом зі звичкою, що жінки мають співати без супроводу, і заспівали карельські пісні гостро, швидко й зухвало. Hedningarna хотіли сягнути глибше, до дохристиянського коріння. Андерс Стаке, майстер струнних інструментів за фахом, конструював інструменти, яких ніколи не існувало. Для Mari Boine ставки були вищі. Вона виросла в Норвегії, де саамів вважали людьми другого сорту, і її пісні виросли з досвіду зневаженої меншини. Пісню «Oppskrift for Herrefolk» («Рецепт для панівної раси») вона заспівала норвезькою, щоб більшість почула все. Ці музиканти не гналися за чартами: малі лейбли, фестивалі й концерти по всій Європі давали їм свободу.

Гул, що тримає землю: нікельхарпа, бурдон і голоси без прикрас

Саме звучання випливає з цього ставлення. Під грифом норвезької хардінгфеле натягнуті резонансні струни. Самі вони не грають, але відгукуються на кожну ноту, тому скрипка ніби світиться. Шведська нікельхарпа, смичкова скрипка з клавішами, гуде й дзижчить, як вулик. Колісна ліра, волинка та фінське кантеле тримають незмінний бурдон, який не дає музиці відірватися від землі. Голоси співають без оперного блиску: різкий карельський унісон, кулінг (високий пастуший поклик, що летить через долину), горловий йойк. Лади тут ні мажорні, ні мінорні, а польска на три рахунки має розтягнуту долю, і ноги відчувають її раніше за голову. У 1990-х Hedningarna додали бас і семпли, а Garmarna поклали середньовічні балади на рокові барабани і прохолодний голос Емми Гердселін.

Від фестивалів до «Вікінгів»

Наприкінці 1990-х скандинавський фолк став експортним: в американському Міннеаполісі десять років проходив Nordic Roots Festival, а голоси Värttinä прозвучали в сценічному мюзиклі за «Володарем перснів». Друга хвиля вийшла темнішою. Ейнар Сельвік, колишній барабанщик норвезького блек-метал гурту Gorgoroth, задумав Wardruna як місце для звуків, яким у металі не було місця. Трилогія Runaljod (2009–2016) присвячена 24 рунам старшого футарку, і частину її записали просто неба, в місцях, пов’язаних із рунами. Музика до серіалу «Вікінги» привела до цього звуку цілу нову аудиторію. Далі прийшли ритуальні шоу Heilung, а з цієї криниці черпають folk metal і dark folk. Поруч ходять і праві радикали, що полюбляють північну символіку. Тому кращі артисти сцени весь час нагадують: ця музика про природу й пам’ять, а не про кров.

З чого почати слухати

Почни з Gula Gula Mari Boine: у заголовній пісні вона просить пам’ятати, що земля — наша мати, а її голос звучить так, ніби йде з-під снігу. Далі Kaksi! (1994) гурту Hedningarna, де фінські співачки й електричний пульс перетворюють старі руни на транс; одразу знайди «Vargtimmen», «Годину вовка». Guds spelemän (1996) гурту Garmarna — найкращий вхід у світ балад, тут живе той самий «Herr Mannelig».

А Runaljod – Gap Var Ginnunga від Wardruna залиш на пізню ніч: вимкни світло і дай бурдону та козячому рогу зробити свою справу. Якщо після цього захочеться світла й танцю, тебе чекає ранній Värttinä з Oi dai.