Military & Marches ⁰

Марш — мабуть, найстаріша функціональна музика, яку людство досі слухає з власної волі. Колись він мав практичну роботу: тримати крок колони, перекрикувати поле бою, передавати накази там, де голос уже не чути. Згодом марш вийшов з казарми на площі, у парки, на стадіони й у концертні зали. Сьогодні мільйони людей щороку плескають у такт Radetzky March на новорічному концерті у Відні, хоча жоден із них нікуди не йде строєм.

У цій музиці є дивна сила. Вона простіша за симфонію, але вміє за чотири такти змусити спину випростатися. Її писали полкові капельмейстери, а не генії з підручників, і саме тому вона чесно показує, як музика діє на тіло людини.

Музика, під яку йдуть разом

Марш — про те, що ти не сам. Сотні ніг стають на землю одночасно, і страх, втома чи сумнів на мить розчиняються в спільному кроці. Це музика дисципліни, але не тільки примусу: в ній живе відчуття, що поруч є свої, що попереду мета і що до неї можна дійти. Тому марш звучить і на параді перемоги, і на вокзалі, коли когось проводжають на фронт.

У цьому друге, тихіше обличчя стилю. «Прощание славянки», яку штаб-трубач Василь Агапкін написав 1912 року під враженням від Балканської війни, — це водночас бадьорий крок і прощання, після якого можна не повернутися. «Ой у лузі червона калина», пісня Українських січових стрільців часів Першої світової, через століття знову стала голосом країни, що захищається. Марш ставлять, коли треба зібратися: перед важким днем, у пам’ять про когось або просто щоб відчути, що крок у тебе ще твердий.

Від яничарських барабанів до полкових оркестрів

Армії завжди мали свій звук: сурми, ріжки, барабани, флейти-фіфи, що задавали ритм піхоті. Найстаріша з відомих традицій військового оркестру — османський мехтер, музика яничарів. Зурни, величезні литаври й тарілки мали лякати ворога ще до того, як він побачить військо. Європейці, які чули мехтер під стінами своїх міст, у XVIII столітті почали його наслідувати: так у звичайний оркестр прийшли великий барабан, тарілки й трикутник, а «турецький» колорит з’явився в Mozart і в «Військовій» симфонії Haydn.

У XIX столітті марш став індустрією. Кожен полк мав свій оркестр, кожен оркестр — свій репертуар, а маршову музику грали в парках для городян, які ніколи не бачили війни. Johann Strauss I, «король вальсу» віденських балів, 1848 року написав Radetzky March на честь фельдмаршала Йозефа Радецького. У Британії капельмейстер Фредерік Рікеттс під псевдонімом Kenneth J. Alford 1914 року написав Colonel Bogey — мелодію, яку потім насвистуватиме весь світ.

Порядок, гордість і дуже людська потреба в ритмі

Маршем рухала не мистецька амбіція, а завдання: об’єднати, підбадьорити, показати силу. Але найкращі автори розуміли, що людина марширує не лише ногами. Американець John Philip Sousa, який очолював оркестр Морської піхоти США, а потім заснував власний гастрольний бенд, писав марші як поп-хіти свого часу: з чіпкими мелодіями, контрастами й ефектним фіналом. The Stars and Stripes Forever, який він склав на Різдво 1896 року на кораблі дорогою з Європи, згодом став офіційним національним маршем США. Цікаво, що сам Sousa підозріло ставився до грамзапису і назвав його «консервованою музикою», що вбиває живе музикування, хоча його оркестр записувався чимало.

Мідь, барабан і чіткий крок

Звучання маршу випливає з того, де його грали: просто неба, на ходу, для натовпу. Тому основа — духові й ударні. Труби, тромбони, туби й кларнети несуть мелодію далеко, малий барабан тримає ритм, великий барабан з тарілками ставить наголос на кожному кроці. Для оркестрів, що грають на ходу, навіть придумали окремий інструмент: сузафон, тубу, що обвиває музиканта й дивиться розтрубом уперед. Розмір дводольний, як людські ноги, а класичний марш складається з кількох тем, що змінюють одна одну: енергійний вступ, дві основні мелодії і співучіше тріо, у якому раптом виникає щось схоже на ліричний відступ.

Від плацу до джазу й індустріальної сцени

Марш виявився батьком несподіваних дітей. У Новому Орлеані духові оркестри грали на парадах і похоронах, і саме з цієї вуличної меді виріс ранній джаз. Регтайм Scott Joplin запозичив у маршу форму з кількох тем і тріо. Шкільні та університетські маршові оркестри США, драм-корпуси й Pomp and Circumstance Edward Elgar на випускних тримають традицію живою досі. А в XX столітті марш став ще й інструментом критики: індустріальні гурти на кшталт словенського Laibach використовували його пафос, щоб показати, як музика керує масами.

З чого почати слухати

Почніть з американського диригента Frederick Fennell і його Eastman Wind Ensemble: на лейблі Mercury він записав марші Sousa в альбомі Marching Along, і ці записи досі вважають зразком того, як має звучати духовий оркестр. Його ж The Spirit of '76 показує, з чого все починалося, — лише флейти-фіфи й барабани часів Війни за незалежність США, сухо, гостро і дуже по-справжньому.

Далі перенесіться до Відня: New Year's Concert 1987 під орудою Herbert von Karajan завершується Radetzky March, і зала плескає разом з оркестром. Тут і чути, як музика, створена для війська, стала спільним святом для мирних людей.