Glam Metal ¹⁸

Уявіть бульвар Сансет у Лос-Анджелесі на початку вісімдесятих. На стовпах вулиці Стрип шар на шарі наклеєні флаєри, біля клубу Whisky a Go Go стоять хлопці в лосинах із леопардовим принтом, а начесане волосся в них тримається на півбалончику лаку. Кожен із них приїхав сюди зі сталеливарного містечка чи нудного передмістя з однією думкою: або стати зіркою, або хоча б прожити цю ніч так, ніби вже нею став. Glam metal виріс саме з цієї думки. Він узяв від металу вагу й гучність, від глем-року блискітки й помаду, а від поп-музики приспів, який можна вигукувати всім стадіоном.

Критики довго вважали його несерйозним, бо там лак для волосся, балади й відеокліпи. Але вісімдесяті звучать саме так. Варто поставити платівку, і стає ясно чому: у цій музиці немає жодного сумного вечора.

Право на п'ятничну ніч, яка не закінчується

Глем-метал розповідає про втечу. Робочий тиждень, кредит, батьки, які не розуміють, місто, де нічого не відбувається, — і раптом увімкнений на повну підсилювач, в якому все це зникає. Тексти про секс, машини, вечірки й «живи швидко» здаються простими, але під ними є чесне бажання: я хочу більшого, ніж мені тут відміряли. Найкраще це видно в «Livin' on a Prayer» гурту Bon Jovi з Нью-Джерсі. Там Томмі й Джина, звичайна робітнича пара, тримаються одне за одного, коли грошей бракує, і приспів перетворює їхню впертість на гімн.

Друга половина душі цього стилю — балади. Ті самі хлопці в шкірі співали про самотність у турі й про дім, до якого не можуть доїхати: «Home Sweet Home» у Mötley Crüe, «Wanted Dead or Alive» у Bon Jovi, «Every Rose Has Its Thorn» у Poison. Гедонізм тут ніколи не був безтурботним. За ним стоїть страх повернутися туди, звідки втік. Ці платівки ставлять, коли хочеться бути гучнішим за власне життя, і ще тоді, коли потрібно, щоб хтось чесно визнав, що бути гучним буває дуже самотньо.

Сансет-Стрип, MTV і країна, яка хотіла свята

Дорогу проклали сімдесяті. Глем-рок Девіда Бові, T. Rex і Sweet показав, що чоловік на сцені може бути яскравим, як вітрина. New York Dolls додали до цього вуличний бруд, а KISS і Alice Cooper перетворили концерт на театр. Від Aerosmith прийшов розв'язний блюзовий свагер. Металеву основу дали Judas Priest і Black Sabbath. Першим справжнім вибухом став дебютний альбом Van Halen із Пасадіни у 1978 році. Цікаво, що їхнє демо оплатив Джин Сіммонс із KISS. Гітарист Едді Ван Гален грав так, ніби придумував інструмент заново, а співак Девід Лі Рот поводився як конферансьє на нескінченній вечірці.

Далі зійшлися дві речі. Перша — Америка Рейгана з її культом успіху, грошей і блиску після сірих сімдесятих. Друга — MTV, музичний телеканал, що запрацював у 1981 році й шукав гурти, на які цікаво дивитися. Того ж року на Стрипі зібралися Mötley Crüe. Їхнім ідейним центром був басист і головний автор пісень Ніккі Сікс. Перший альбом вони видали на власному лейблі, бо не хотіли чекати на дозвіл. У 1983 році «Metal Health» гурту Quiet Riot став першим метал-альбомом, що очолив головний американський чарт Billboard. Після цього лейбли почали підписувати всіх, хто мав начіс і гітару.

Метал, який дозволив собі подобатися

Важкий метал кінця сімдесятих був похмурим, чоловічим і підкреслено незручним. Глем-метал поставив на інше: на задоволення, на дівчат у залі, на радіо. Слава, гроші й лімузини тут нічого не псували, вони були метою, і про це говорили відкрито. Через це консервативна Америка бачила в ньому загрозу. У 1985 році Батьківський центр музичних ресурсів (PMRC, громадська група, до якої входили дружини вашингтонських політиків) домігся слухань у Сенаті щодо «непристойних» текстів, і захищати рок туди прийшов Ді Снайдер із Twisted Sister. Мала ця свобода і темний бік. Після передозування героїном у 1987 році Ніккі Сікса на кілька хвилин визнали клінічно мертвим. Цей досвід він згодом перетворив на «Kickstart My Heart».

Ріф, начіс і приспів на сорок тисяч голосів

Звучання цього стилю випливає з його мети: подобатися й заводити. Основа тут — чіпкий гітарний ріф, швидше пружний, ніж важкий. Потім іде гітарне соло з теппінгом, віртуозним прийомом Едді Ван Галена, в якому пальці правої руки б'ють по ладах. Зверху лягає високий, трохи надривний вокал і багатоголосий приспів, збудований так, щоб його співав увесь стадіон. Барабани гуркочуть із гучною реверберацією, а клавішні акуратно розстеляють під ними подушку. Вершиною студійної роботи вважають «Hysteria» гурту Def Leppard із британського Шеффілда. Продюсер Роберт Джон «Матт» Ланг, той самий, що записав AC/DC «Back in Black», шарував там гітари й голоси, доки рок не заблищав, як поп. Записували альбом роками, бо барабанщик Рік Аллен утратив руку в автокатастрофі й навчився грати на електронній установці, зібраній під нього.

Пістолети, троянди й холодний душ із Сієтла

До кінця вісімдесятих хвиля захопила всіх. Aerosmith повернулися на вершину, німці Scorpions із Ганновера вийшли на стадіони з «Rock You Like a Hurricane», а Девід Ковердейл із Whitesnake, колишній співак Deep Purple, перезаписав «Here I Go Again» під нову епоху. Водночас блиск дедалі частіше перетворювався на формулу. У 1987 році Guns N' Roses видали «Appetite for Destruction», і це прозвучало як вирок стилю зсередини: та сама вулиця Стрип, але без пудри, з бруднішими гітарами й злістю. У 1991 році вийшов «Nevermind» гурту Nirvana, і гранж за кілька місяців зробив лак для волосся смішним. Окремих стилів-дітей Musicmap глем-металу не приписує, але сам дух нікуди не зник. Театральність Ghost, хвилі ностальгії, саундтрек серіалу «Cobra Kai», в якому композитори Лео Біренберг і Зак Робінсон навмисно поєднали хейр-метал з оркестром, — усе це продовження тієї ж ночі на Сансеті.

З чого почати слухати

Почніть із дебютного альбому Van Halen 1978 року: це момент, коли все ще тільки вибухає і ніхто не знає правил. Далі поставте «Shout at the Devil» гурту Mötley Crüe. Він темніший, брудніший і значно небезпечніший за їхній пізній глянець. Потім «Hysteria» Def Leppard, щоб почути, як глем-метал перетворюється на ідеально відшліфований поп.

Завершіть «Appetite for Destruction» гурту Guns N' Roses. Це остання і найчесніша глава історії, де свято раптом показує, чого воно коштувало. Між третім і четвертим можна вставити «Slippery When Wet» гурту Bon Jovi, щоб згадати, що вся ця музика колись була про звичайних людей, які хотіли трохи більше.