Classical Era ⁰

Уявіть музику, яку можна наспівувати дорогою з концерту. У бароко кілька голосів ведуть свої лінії одночасно й переплітаються. А в середині XVIII століття з'являється мелодія, яка просто йде вперед: ясна, з питанням і відповіддю, наче розмова двох людей. Класицизм почався тоді, коли музика захотіла, щоб її розумів не лише знавець при дворі, а кожен, хто прийшов послухати. Саме тоді симфонія, струнний квартет і фортепіанна соната набули форми, яку ми знаємо досі.

Головні імена епохи — Haydn, Mozart і Beethoven. Вони жили в одному місті й знали один одного особисто. Віденці кінця XVIII століття за кілька десятиліть створили мову, якою оркестри говорять і сьогодні.

Розум, який уміє сміятися: про що класицизм

Класицизм часто уявляють чимось напудреним і чемним. Але в його основі віра, що бурю почуттів можна вкласти в зрозумілу форму, і від цього вони не слабшають. Це музика Просвітництва. Людина в ній розумна, вміє жартувати, сумувати й гніватися, і все це може звучати в одному творі. У сонатній формі дві теми стикаються, сперечаються, відходять далеко від дому, а потім повертаються примиреними. Це драма з надією всередині: усе, що зламалося, можна полагодити.

Тому класицизм ставлять, коли бракує ясності. Коли в голові шум і хочеться, щоб хтось спокійно, з усмішкою показав: ось початок, ось складність, ось вихід. Mozart буває смішним і нестерпно сумним в одній фразі. Haydn жартує з публікою, як старий друг. Beethoven уже стукає у двері, за якими починається романтизм. Усіх трьох об'єднує одне: ця музика про людину, а не про бога чи короля.

Мангейм, Естергаза, Відень: звідки все взялося

Початком епохи зазвичай вважають 1750 рік, коли помер Johann Sebastian Bach, геній бароко. Його складна поліфонія тоді вже здавалася молоді старомодною. Сини Баха, особливо Carl Philipp Emanuel Bach, писали інакше: чутливо, з раптовими змінами настрою. У німецькому Мангеймі при дворі курфюрста капельмейстер Johann Stamitz вишколив оркестр небаченої дисципліни. Знамените мангеймське крещендо, коли звук росте від шепоту до грому, слухачі відчували майже фізично.

Змінювалося й суспільство. У містах ставало більше купців, лікарів і чиновників, яким хотілося музики вдома й у концертних залах. Клавесин поступався фортепіано, яке вміло грати і тихо, і голосно. Видавці друкували ноти для аматорів, а в Лондоні й Парижі влаштовували платні публічні концерти. Музикант уперше міг уявити, що житиме не лише з милості вельможі.

Від лівреї слуги до вільного митця

Joseph Haydn майже тридцять років служив угорським князям Естергазі й носив ліврею, як інша прислуга. Іноді він відповідав на несвободу музикою. У фіналі «Прощальної» симфонії 1772 року музиканти по черзі гасили свічки й виходили, аж поки на сцені не лишилося двоє скрипалів. Князь зрозумів натяк: оркестрові давно час додому, до родин. Mozart пішов далі. 1781 року він покинув службу в зальцбурзького архієпископа й став вільним композитором у Відні. 1786 року він поставив «Le nozze di Figaro» за п'єсою Бомарше, а саму п'єсу у Відні тоді заборонили. Слуга, який перехитрив графа, — це був настрій епохи, за три роки до революції у Франції.

Мелодія зверху, порядок усередині

Ідею «музики для людей» чути в самому звуці. Нагорі ясна мелодія, під нею супровід: розкладені акорди в лівій руці працюють рівно, як годинниковий механізм. Фрази симетричні, по чотири й вісім тактів, тому їх легко запам'ятати. Гучність тепер не перемикається між «голосно» і «тихо», а дихає: крещендо, раптові акценти, паузи, коли зала завмирає. В оркестрі з'являється кларнет, а клавесинний супровід поступово зникає. Симфонія, концерт і квартет стають театром без слів, де теми грають роль персонажів.

Від Eroica до романтизму

Ludwig van Beethoven приїхав до Відня 1792 року і брав уроки в Haydn. Його Третя симфонія, Eroica, вийшла такою довгою, напруженою й особистою, що класична форма затріщала. Він збирався присвятити її Наполеону. Коли той проголосив себе імператором, Beethoven, за спогадами учня, у люті роздер титульну сторінку. Із цього зіткнення класичного порядку з бурею особистих почуттів виріс увесь романтизм — Schubert, Schumann, Brahms. А ще класицизм залишив нам симфонічний оркестр, публічний концерт і композитора як незалежного автора.

З чого почати слухати

Почніть із «Лондонських» симфоній Haydn, написаних у 1790-х для концертів імпресаріо Йоганна Петера Саломона. Тихе Andante Симфонії № 94 раптом перериває гучний акорд, тому її й прозвали «Сюрприз». Далі — «Le nozze di Figaro» Mozart у записі диригента Erich Kleiber з Wiener Philharmoniker 1955 року. Це комедія, де за сміхом раптом проступає справжній біль.

Потім послухайте Симфонію № 40 Mozart. Це одна з трьох останніх його симфоній, написаних за одне літо 1788 року. І на завершення — П'ята симфонія Beethoven у записі Carlos Kleiber, сина Erich, з тим самим віденським оркестром. Чотири перші ноти — і ви вже на межі двох епох.