Appalachian Folk ⁰

Уявіть кухню в хатині на схилі гори в Кентуккі. Горить гасова лампа, жінка співає баладу про вбиту дівчину, яку її прапрабабця привезла з Шотландії, а з ґанку їй відповідає банджо. Ніхто цього не записує, ніхто за це не платить, і ніхто навіть не вважає це «музикою» в концертному сенсі. Тут так живуть. Аппалачський фолк — один із найглибших коренів американської музики, з якого виросли кантрі, блюграс і чимала частина того, що згодом назвуть роком.

Проте це не музейний експонат. Коли вперше чуєш Dock Boggs чи Roscoe Holcomb, з'являється дивне відчуття. Голос із 1920-х чи 1960-х звучить так відкрито, наче людина сидить у твоїй кімнаті й нічого від тебе не приховує.

Смерть, віра й самотність гір: про що співають Аппалачі

Ця музика не прикрашає життя. Вона співає про вбивство з ревнощів, про втоплену сестру, про шахтаря, який не повернувся з копальні, про кохання, що скінчилося на шибениці, і про Бога, на якого тільки й лишається сподіватися. Старі балади були пам'яттю громади, де до найближчого лікаря цілий день верхи, а смерть заходить у дім часто. Заспівати про горе означало приборкати його: дати йому слова й мелодію, щоб воно стало чимось, що можна винести.

Але поряд із баладою тут завжди був танець. Ті самі люди, що в неділю співали гімни, у суботу до ранку танцювали під скрипку й банджо. На цьому все й тримається: аппалачський фолк знає, що життя важке, і саме тому вміє по-справжньому радіти. Його ставлять, коли хочеться правди без прикрас — пізно вночі, у дорозі, після втрати. Люди впізнають у ньому себе, бо він говорить про найпростіше: дім, землю, родину, смерть. І говорить без посередників.

Ізольовані долини й люди з-за океану

Аппалачі — гірський пояс на сході США, що тягнеться приблизно від Пенсильванії до Джорджії. У XVIII столітті туди йшли переселенці з Шотландії, Ольстера, Англії, а також німці, і несли з собою балади та скрипкові мелодії. Гори відрізали ці громади від міст, тож старі пісні прожили тут довше, ніж на батьківщині. Коли англійський фольклорист Cecil Sharp у 1916–1918 роках разом зі своєю помічницею Maud Karpeles об'їздив ці гори, він знайшов балади, які в самій Англії вже майже забули.

Друга частина історії африканська. Банджо походить від інструментів, які привезли з собою поневолені африканці, і білі горяни перейняли його разом із ритмічною манерою гри. Пізніше залізниці й вугільні шахти принесли в гори блюз, робочі пісні й нову бідність. Аппалачський фолк — це сплав, і саме через це він такий американський.

Музика для своїх, а не на продаж

Ця традиція з'явилася не на противагу чомусь, а просто поза всім: поза індустрією, сценою і нотами. Пісні передавали з вуст у вуста, кожен співак підганяв слова під себе, і нікому не спадало на думку, що балада може комусь належати. Усе змінилося 1927 року. Ralph Peer, продюсер звукозаписної компанії Victor, приїхав у Bristol, місто на межі Теннессі й Вірджинії, і за кілька тижнів записав місцевих музикантів, серед яких були Carter Family та Jimmie Rodgers. Ці Bristol Sessions часто називають «великим вибухом» кантрі. Горяни вперше почули себе з платівок, а решта Америки дізналася, що в горах є свій голос. А на початку тридцятих ця музика стала зброєю: Florence Reece, дружина шахтаря, написала «Which Side Are You On?» 1931 року в окрузі Harlan у Кентуккі, де шахтарі воювали з власниками копалень.

High lonesome sound: голос, який чути через долину

Звучання випливає з такого життя. Співають часто без супроводу, рівним, трохи носовим голосом і з прикрасами на довгих нотах — так, щоб тебе почули на іншому боці долини. Музикант і режисер John Cohen назвав цю манеру «high lonesome sound», коли 1963 року зняв однойменний фільм про співака Roscoe Holcomb. Банджо тут грає технікою clawhammer: рука вдаряє по струнах донизу, і ритм виходить сухим та гіпнотичним. Скрипка веде мелодію в старовинних ладах, які незвично звучать для вуха, привченого до мажору й мінору. Аппалачський дульцимер, довгий щипковий інструмент, який тримають на колінах, гуде майже як волинка. Ніякого продакшну: кімната, мікрофон і голос.

Від гірських хатин до Bob Dylan

З цієї музики виросли old-time і кантрі, а в 1940-х Bill Monroe розігнав її до блюграсу. Друге життя почалося 1952 року, коли ексцентричний колекціонер Harry Smith видав на лейблі Folkways «Anthology of American Folk Music» — збірку забутих платівок 1920-х і 30-х. Для молодих нью-йоркських музикантів вона стала одкровенням. Учасники фолк-відродження шістдесятих розшукали живих героїв тих записів, і Clarence Ashley з Dock Boggs знову вийшли на сцену. Поруч з'явилися Doc Watson, незрячий гітарист із Північної Кароліни, і Jean Ritchie з Кентуккі, яка принесла дульцимер у міста. Bob Dylan, Joan Baez, а згодом і альт-кантрі брали з цього джерела мелодії та інтонації. А 2000 року саундтрек до фільму братів Коен «O Brother, Where Art Thou?» знову привів до цієї музики мільйони слухачів.

З чого почати слухати

Почніть з «Anthology of American Folk Music» від Harry Smith. Це карта цілого світу, де балади, гімни й танцювальні мелодії йдуть одна за одною, як у старому радіоприймачі. Далі — Carter Family: на їхніх записах кінця 1920-х, як-от «Wildwood Flower», чути, як родинний спів став фундаментом кантрі. Найчистішу гірську інтонацію дасть «The High Lonesome Sound» Roscoe Holcomb, виданий на Folkways.

Коли захочеться тепла, увімкніть «Doc Watson» — дебют 1964 року на Vanguard, де віртуозна гітара зустрічається зі старими піснями. А якщо готові до темряви, беріть «Country Blues» Dock Boggs. Це записи шахтаря з Вірджинії, від яких і через сто років мороз іде по шкірі.