Поставте голку на першу доріжку. Хтось хрипко видихає «Oh yeah», і на вас обрушується все одразу: гітара Кіта Річардса, фортепіано, саксофон, труба, а голос Міка Джаггера тоне десь посередині, ніби він співає з іншого кінця задимленої кімнати. Так звучить «Rocks Off» . Так звучить підвал старої вілли на Лазурному узбережжі влітку 1971-го, де стояла така спека, що гітари не тримали стрій.
Цю платівку записали втікачі. Найбільший рок-гурт Британії не міг заплатити податки і мусив покинути країну. Без студії, без розкладу, без нормального сну вони кілька місяців грали ночами в чужому підвалі, а потім ще всю зиму збирали цей хаос докупи в Лос-Анджелесі. Критики спершу знизали плечима. Сьогодні багато хто називає «Exile on Main St.» найкращим альбомом The Rolling Stones. Ось як це було.
Чому це ікона
Це подвійний альбом, на якому вмістилося все, що Rolling Stones любили в американській музиці: блюз, кантрі, рок-н-рол, соул і госпел. Він не відполірований до блиску, а звучить як найкраща вечірка, яку хтось випадково записав на плівку. У списку 500 найкращих альбомів усіх часів Rolling Stone «Exile» роками стояв на сьомому місці, а в редакції 2020 року він 14-й і досі найвища платівка гурту в цьому списку.
Альбом очолив чарти в Британії, США та Канаді, у США тримався на першому місці чотири тижні і став платиновим. У 2012-му його внесли до Зали слави «Греммі». Entertainment Weekly у 1993-му поставив його на перше місце серед 100 найкращих альбомів на CD, а коли у 2010-му вийшло перевидання, воно через 38 років знову піднялося на вершину британського чарту.
Квітень 1971-го. Прощавай, Англіє
На початку 1970-х Rolling Stones були на вершині слави і водночас на межі банкрутства. Роками їхніми грошима розпоряджався менеджер Аллен Клейн, і, як з’ясувалося, податки ніхто як слід не сплачував. А британський податок для найбагатших тоді сягав понад 90 відсотків. Гурт заборгував державі більше, ніж міг заплатити. Щоб не втратити все, треба було поїхати з країни.
У березні 1971-го гурт зіграв прощальний тур Британією, а на початку квітня розлетівся по Франції. Джаггер оселився в Парижі: 12 травня він одружився з нікарагуанкою Б’янкою в Сен-Тропе. Барабанщик Чарлі Воттс, басист Білл Вайман і наймолодший у гурті, гітарист Мік Тейлор, який за два роки до того в двадцять років прийшов до Stones із блюзового гурту Джона Мейолла, винайняли будинки на півдні країни. А Кіт Річардс разом із подругою Анітою Палленберг і маленьким сином Марлоном поселився у віллі Nellcôte у Вільфранш-сюр-Мер, біля Ніци.
Nellcôte: підвал, де гітари не тримали стрій
Nellcôte — велична вілла кінця XIX століття з колонами, мармуровими сходами і садом, що спускався до моря. Спершу ніхто не збирався там записуватися. Гурт шукав студію на Рив’єрі, а в підвалі Річардса планували лише репетирувати. «Через кілька тижнів ми просто подивилися одне на одного і перестали шукати деінде», — згадував Кіт.
До будинку підігнали Rolling Stones Mobile — вантажівку з повноцінною студією всередині, яку гурт збудував для себе на межі 1960-х і 1970-х. У ній уже встигли попрацювати Led Zeppelin, а згодом записуватимуть і Deep Purple. Кабелі тягнулися з машини вниз, у лабіринт підвальних кімнат.
Підвал виявився пеклом. Річардс описував його як «гарячий і запилений», із запахом, який «неможливо описати». Вологість розстроювала гітари мало не після кожного дубля, а робоча назва альбому якийсь час була «Tropical Disease», «Тропічна хвороба». Музиканти були розкидані по різних кімнатах, бас-підсилювач Ваймана взагалі стояв у коридорі, і часто вони навіть не бачили одне одного. А задуха була така, що з неї виросла ціла пісня — «Ventilator Blues» .
Працювали з восьмої вечора до третьої ночі, а часто й до ранку. Усе залежало від Річардса: якщо він не спускався до підвалу, не було й запису. Атмосфера на віллі була далекою від здорової: частина компанії вживала важкі наркотики, і за будинком весь час стежила французька поліція. Джаггер тим часом мотався між віллою і Парижем. «Багато було дуже недисципліновано, — підсумовував Річардс, — але грали ми дисципліновано».
Літо гостей
На платівці зіграли ті, хто жив і працював поруч. Продюсер Джиммі Міллер, американець, вів Stones ще з 1968-го, а коли Воттса не було, сам сідав за барабани. Звукорежисер Енді Джонс, молодший брат відомого продюсера Гліна Джонса, ночами крутив котушки з плівкою. Техаський саксофоніст Боббі Кіз, який народився в один день із Річардсом, 18 грудня 1943 року, і трубач Джим Прайс стали «духовою секцією» гурту. За фортепіано сидів Нікі Гопкінс, найзатребуваніший сесійний піаніст Лондона.
А ще у віллі кілька тижнів жив Грем Парсонс, колишній учасник The Byrds і засновник Flying Burrito Brothers, людина, яка мріяла поєднати кантрі з роком і соулом і називала це «космічною американською музикою». Офіційно Парсонс на альбомі не грає, а на початку липня його попросили з’їхати. Але Кіт потім чесно писав: «Я стільки ввібрав від Грема». Послухайте «Sweet Virginia» чи «Torn and Frayed» — і все стане зрозуміло.
Лос-Анджелес, зима 1972-го. Зібрати хаос докупи
Восени 1971-го французьке життя скінчилося, гурт роз’їхався, а плівки з Nellcôte разом із записами 1969–1970 років, що лишилися з часів «Sticky Fingers», поїхали до Лос-Анджелеса. З грудня до березня в студії Sunset Sound тривало доведення. Тепер головним був Джаггер: він дописував слова, яких бракувало, накладав вокал і вирішував, що з десятків годин джемів стане піснями.
Саме тут альбом отримав свою душу. Джаггер разом із клавішником Біллі Престоном, який за кілька років до того грав із The Beatles, ходив до церкви, де співав госпел-хор. За однією з версій, вони навіть заходили до баптистської церкви, де саме тоді Арета Франклін записувала свій госпел-альбом «Amazing Grace». Після цього в «Tumbling Dice» , «Let It Loose» і «Shine a Light» з’явилися бек-вокалістки Клайді Кінг і Венетта Філдс, а до запису долучився новоорлеанський чарівник Dr. John.
«All Down the Line» гурт віддав на місцеве радіо ще недоробленою і катався містом, слухаючи себе з приймача в машині. «Це було сюрреалістично», — згадував Енді Джонс. Слова до «Tumbling Dice» Джаггер дописав в останню мить, підслухавши, як про гру в кості говорила економка на віллі.
Травень 1972-го. Платівка, яку не одразу зрозуміли
«Exile on Main St.» вийшов 12 травня 1972 року на власному лейблі гурту Rolling Stones Records, рівно через рік після весілля Джаггера. Ще в квітні вийшов сингл «Tumbling Dice», який піднявся на п’яте місце в Британії і на сьоме в США. А в червні гурт рушив у великий американський тур, де на розігріві грав Stevie Wonder.
Платівка одразу стала першою в чартах, але критики спершу розгубилися: каламутний звук, голос, захований у міксі, чотири сторони без явних хітів. Ленні Кей у Rolling Stone написав, що «великий альбом їхньої зрілої пори ще попереду». Річардс потім жартував, що «Exile» тоді «майже всі розгромили», а за кілька років ті самі критики вже називали його шедевром. Сам Джаггер довго казав, що це не його улюблена платівка: міксам бракує чіткості.
Що залишилося
Те, що в 1972-му здавалося недоліком, стало мірилом. Брудний, теплий звук, у якому гурт грає як одне ціле, а голос лише один з інструментів, десятиліттями намагалися повторити інші музиканти. У 1986-му нью-йоркський нойз-гурт Pussy Galore перезаписав увесь альбом по-своєму. У 1993-му співачка Ліз Фейр випустила «Exile in Guyville» — пісня за піснею відповідь на «Exile» від імені жінки. А кожне нове покоління відкриває «Exile» заново: до нього повертаються не за хітом, а за відчуттям.
Людина з трьома кульками в роті
Обкладинку «Exile» не сплутаєш ні з якою іншою: десятки дивних облич, як на старій стіні, обклеєній знімками. Чоловік із трьома кульками в роті, акробати, танцівниці, люди з дивовижними номерами. Це артисти цирку і ярмаркових шоу першої половини XX століття. Чоловіка з кульками в роті знали під сценічним ім’ям Three Ball Charlie, «Чарлі Три Кульки», і про нього самого майже нічого не відомо.
Знімок зробив Роберт Френк, швейцарський фотограф, який переїхав до Америки й у 1950-х проїхав країну вздовж і впоперек. Із цієї подорожі вийшла книжка «The Americans», що змінила документальну фотографію. Кадр зі стіною облич він зняв на початку 1950-х, за найпоширенішою версією — у тату-салоні, і ці фото так і не увійшли до книжки.
Дизайн платівки робив Джон Ван Гамерсвельд, лос-анджелеський художник, автор американської обкладинки «Magical Mystery Tour» The Beatles. На зустрічі у віллі гурту в Бел-Ейрі Джаггер відкинув макет іншого дизайнера, а директор лейблу Маршалл Чесс показав колаж Френка. Джаггеру й Ван Гамерсвельду він сподобався одразу. Ван Гамерсвельд бачив у цих циркових диваках самих Stones — вигнанців, які живуть за своїми правилами.
Френк і Джаггер вийшли на Мейн-стріт у центрі Лос-Анджелеса з камерою, і з тих кадрів склали задню обкладинку — той самий колаж, але з облич гурту. Так з’явилася і назва: «Exile on Main St.», «Вигнання на Головній вулиці». Усередину конверта поклали дванадцять перфорованих листівок із фотосесії Нормана Сіффа, а написи на вкладці Джаггер вивів власноруч. За словами Ван Гамерсвельда, Джон Лайдон із Sex Pistols казав йому, що саме ця обкладинка задала візуальний стиль панку.
Як слухати: сторона за стороною
«Exile» краще не перемикати, а слухати так, як його задумали: чотири сторони, чотири різні настрої. Перша — рок-н-рол на повну, друга — кантрі й акустика, третя — блюз і церква, четверта — прощання. Ось про що ці пісні.
Сторона A · 17:10 · гаряча ніч у підвалі
Rocks Off · 4:31 · Джаггер — Річардс
Герой, якому все набридло: він не може заснути, не може радіти, і тільки уві сні йому по-справжньому добре.
Rip This Joint · 2:22 · Джаггер — Річардс
Одна з найшвидших пісень Stones: рокабілі-гонка через усю Америку з двома соло саксофона Боббі Кіза.
Shake Your Hips · 2:59 · Слім Гарпо
Кавер на пісню луїзіанського блюзмена Сліма Гарпо 1966 року. Stones любили його ще з юності: на їхньому першому альбомі була його «I’m a King Bee».
Casino Boogie · 3:33 · Джаггер — Річардс
Текст зібрано методом «нарізки», як у письменника Вільяма Берроуза: рядки писали навмання, різали на смужки і складали заново. «Ця пісня зроблена з нарізок», — пояснював Джаггер.
Tumbling Dice · 3:45 · Джаггер — Річардс
Кохання як гра в кості: ніколи не знаєш, що випаде. На басу тут грає Мік Тейлор, а Чарлі Воттс, кажуть, записав одну з найкращих своїх барабанних партій.
Сторона B · 16:03 · кантрі на Рив’єрі
Sweet Virginia · 4:27 · Джаггер — Річардс
Розслаблене кантрі, яке хочеться співати хором, з губною гармошкою і саксофоном Кіза. Тут найсильніше чути вплив Грема Парсонса.
Torn and Frayed · 4:17 · Джаггер — Річардс
Портрет гітариста в дорозі: пальто подерте, сили на межі, але він знову виходить на сцену. Педал-стіл тут грає Ел Перкінс із Flying Burrito Brothers, гурту того самого Парсонса.
Sweet Black Angel · 2:54 · Джаггер — Річардс
Пісня про американську активістку Анджелу Девіс, яку тоді судили і яку згодом виправдали. Майже акустика, губна гармошка і маримба.
Loving Cup · 4:25 · Джаггер — Річардс
Почалася ще 1969-го: Stones грали її в Гайд-парку. Простий чоловік просить кохану про один ковток щастя. Вступ на фортепіано Нікі Гопкінса — один із найкрасивіших моментів платівки.
Сторона C · 17:12 · від блюзу до церкви
Happy · 3:04 · Джаггер — Річардс
Співає Кіт Річардс. Пісня народилася за одне пообіддя в Nellcôte, коли поруч були тільки Боббі Кіз і Джиммі Міллер за барабанами. «Ми зробили її за чотири години», — згадував Кіт. Відтоді це його фірмова пісня на концертах.
Turd on the Run · 2:36 · Джаггер — Річардс
Шалений кантрі-блюз під губну гармошку і контрабас: герой благав кохану не йти, а вона пішла, прихопивши все.
Ventilator Blues · 3:24 · Джаггер — Річардс — Тейлор
Задуха підвалу, перетворена на пісню, і одна з небагатьох, де серед авторів значиться Мік Тейлор. Хитрий ритм вигадав Боббі Кіз: він плескав у долоні, а Воттс підлаштовувався під нього.
I Just Want to See His Face · 2:52 · Джаггер — Річардс
Каламутний госпел-джем, що звучить як польовий запис десь на півдні США. «Це був суцільний джем, я вигадав пісню просто там, на риф Чарлі і Міка», — казав Джаггер. Про віру без проповідей: не говорити про Бога, а побачити Його.
Let It Loose · 5:16 · Джаггер — Річардс
Повільна соул-балада з госпел-хором і голосом Dr. John на бек-вокалі. Найчастіше її чують як застереження другові від кохання, яке його зламає, і як пісню про вміння відпустити.
Сторона D · 16:26 · прощання і світло
All Down the Line · 3:49 · Джаггер — Річардс
Перша закінчена пісня альбому, та сама, яку гурт слухав по радіо в машині. Потяг на повному ходу, гітари, духові і відчуття, що зупинятися не можна.
Stop Breaking Down · 4:34 · Роберт Джонсон
Блюз легендарного дельта-блюзмена Роберта Джонсона 1937 року з губною гармошкою Джаггера і слайдом Тейлора. На першому виданні авторство не вказали, і ім’я Джонсона повернули на платівку вже пізніше.
Shine a Light · 4:14 · Джаггер — Річардс
Госпел-гімн, присвячений Браяну Джонсу, засновнику Stones, якого не стало 1969 року. Джаггер почав писати пісню ще за його життя, а закінчив прощанням. Орган і фортепіано — Біллі Престон.
Soul Survivor · 3:49 · Джаггер — Річардс
Фінал, повний морських образів: корабель, буря, капітан, який не може втримати курс. Важкий, тягучий риф Річардса закриває платівку так, ніби вона могла б іти ще годину.
Усі платівки The Rolling Stones, які є в нас, зібрані на сторінці гурту.
Замість післямови
Ми не намагалися розповісти все. Наша задача — закохати вас у цю музику і залишити більше питань, ніж відповідей. Як звучали Stones перед вигнанням, на «Sticky Fingers», де вперше з’явилися деякі ідеї «Exile»? Що Грем Парсонс записав сам, повернувшись із Франції? І чи справді Джаггер мав рацію, коли казав, що міксам бракує чіткості, — чи саме в цій каламуті й ховається магія?
Сподіваємося, ця історія надихне вас шукати далі. Або забрати частинку того спекотного підвалу на Лазурному узбережжі з собою, на вінілі. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl