Вінілові платівки The Bug

Кевін Мартін працює під іменем The Bug з середини дев’яностих, і це лише одна з його масок: поруч жили Techno Animal, God, Ice, Curse Of The Golden Vampire, пізніше — King Midas Sound, Zonal і Pressure. Спільне в усіх цих проєктах одне: бас, який відчувається ребрами, і повна відсутність наміру сподобатися. The Bug — це ямайська саунд-система, пропущена крізь індастріал і грайм, із запрошеним вокалістом, що кричить у мікрофон.

Одразу неприємне: це музика, зроблена для великої гучності. На тихому програванні вона просто зникає — бас іде в підлогу, а без нього лишаються сирена і голос. Якщо вечірнє прослуховування у вас відбувається пошепки, The Bug буде дивним вибором.

Від дабу до грайму: як мінявся звук

Дебютний альбом Tapping The Conversation вийшов 1997 року, і ранній Мартін ближчий до дабу та нойзу, ніж до танцполу: довгі відлуння, шум замість мелодії, майже жодного вокалу. Приблизно тоді ж він захоплюється берлінською школою дабового техно — біографи називають серед впливів Basic Channel і Pole, і це важливо, бо через двадцять років Pole з’явиться в титрах його платівки вже як інженер.

Перелом стався 2008 року з London Zoo. Тут з’явилася формула, за яку The Bug знають: важкий дансхольний ритм, бас на межі перевантаження і запрошений голос, який веде трек. Назви говорять самі за себе — Skeng, Poison Dart, Jah War, Judgement. Це вже не студійна абстракція, а музика вулиці й системи звуку.

Fire 2021 року — та сама формула, вирощена до чотирнадцяти треків і майже годинного полотна. MusicBrainz мітить The Bug тегами grime, dubstep, breakbeat, dub і trip hop, але серед них трапляється і drone metal — слід тих самих ранніх років, коли Мартін працював із металевим шумом. Фінал альбому побудований на вірші The Missing Роджера Робінсона зі збірки A Portable Paradise: у примітках до видання це зазначено окремим рядком.

Що шукати на вінілі

У нашому каталозі дві позиції, і вони дуже різні за фізикою. Fire — це indie-видання Ninja Tune з каталожним номером ZEN275N, і тут варто виправити нашу ж картку: у полі кольору стоїть «Червоний», а насправді в конверті одна червона і одна жовта платівка, обидві суцільного кольору, не прозорі. Конверт розкладний, із шовкодруком, усередині код на завантаження. Існує ще версія Bleep з прозорим вінілом і підписаний тираж із наліпкою та іншим штрихкодом — якщо шукаєте конкретний варіант, звіряйте номер на наліпці, а не картинку.

Найцікавіше у Fire виїхало в раннаут. Лак різав Pole, тобто Штефан Бетке, мастеринг зроблено на його ж студії Scape Mastering, зведення — у брюссельській Brussels Zoo, тиснув платівки французький завод MPO. У канавці на всіх чотирьох сторонах вибито підпис студії разом із логотипом заводу. Тобто людина, чий саунд згадують серед впливів на ранній The Bug, врешті різала лак його платівки — і це видно неозброєним оком, якщо піднести край диска до світла.

London Zoo у нас у вигляді трьох платівок: дванадцять треків, по два на сторону. Для музики, де половина інформації живе нижче ста герц, це принципово — широкий крок канавки дозволяє не тиснути бас. Мастеринг Кевіна Меткалфа, обкладинка Фефе Талавери. У примітках до цього пресу окремо сказано, що це перевидання 2013 року оригіналу 2008-го. Показник, який тут говорить більше за оцінки: 588 колекціонерів мають цей реліз і 529 його шукають — для перевидання співвідношення майже одиниця, тобто платівку не відпускають.

З чого почати

Якщо ви прийшли з боку танцювальної електроніки і вам потрібен ритм, беріть London Zoo: він прямолінійніший, треки коротші, структура ближча до дансхолу. Якщо цікавить сам звук як матеріал — Fire, там більше простору, довші треки і фінал, який узагалі не про танці.

Тим, хто тільки придивляється до цієї сцени, простіше зайти через сусідів: The Bug у нас лежить у напрямку Breakbeat, а м’якша, ближча до дабу частина його впливів — у Downtempo/Ambient/Electronic. Discogs, до речі, класифікує ці релізи інакше за нашу навігацію: там це dub, grime і dancehall, і обидві класифікації по-своєму праві.

Fire, до речі, купують не лише заради музики: двоколірний вініл у шовкодрукованому конверті виглядає як предмет, а не як носій. Це один із небагатьох випадків, коли обкладинку не соромно поставити на полицю лицем.