Вінілові платівки Kikagaku Moyo

Гурт із Токіо, чия назва перекладається з японської як «геометричні візерунки». Заснували його влітку 2012 року Ґо Куросава й Томо Кацурада, спершу як вуличний проєкт. Закінчилося все у грудні 2022-го: колектив офіційно припинив існування, і «Kumoyo Island» лишився останнім альбомом. Через це майже все, що ви побачите в продажу, — перевидання, і чекати нових релізів не варто.

Головна особливість складу — ситар. Рю Куросава грав на ньому як на повноцінному інструменті гурту, а не як на екзотичній прикрасі, і саме це відрізняє їхню психоделію від сотень схожих колективів. Штрихкод на конверті надруковано у двох форматах написання.

Як змінювався їхній звук

Дебютна міні-платівка 2013 року і «Forest of Lost Children» (2014) — це найгучніший і найсиріший їхній період: довгі імпровізаційні шматки, гітарний фузз, ритм-секція, що йде за настроєм, а не за метрономом.

«House in the Tall Grass» (2016) розвернув усе в бік акустики. Тут з’явилися тиша, простір між інструментами й фолкові мелодії, які на попередніх записах були поховані під перевантаженням. «Masana Temples» (2018) записувався в Лісабоні з португальським джазовим музикантом Бруно Перейрою за пультом, і в ньому чути зовсім інший підхід до простору: більше повітря, менше стіни звуку.

«Kumoyo Island» (2022) звів усі періоди разом і додав те, чого раніше не було, — виразну ритмічну легкість, місцями майже танцювальну. Як прощальний альбом він працює краще за будь-який збірник.

Дебютна платівка гурту виходить з обі — паперовою стрічкою на корінці конверта, як заведено для японських видань, і напис на ній зробив окремо вказаний каліграф. Усі три етапи роботи над звуком — запис, зведення і мастеринг — на Tsubame Studio виконала одна людина, Yui Kimijima, без поділу на окремих фахівців. А на задній обкладинці конверта прямим текстом надруковано політичне гасло «FUCK RACISM!» — без жодного пом’якшення чи виносок.

Що шукати на вінілі

Дві речі, які варто перевірити перед покупкою. Перша: однойменний реліз — це міні-альбом, а не повноформатний, і за тривалістю він приблизно вдвічі коротший за решту. Друга: «Forest of Lost Children» надрукований на швидкості 45 обертів. Це дає ширшу канавку й помітно кращу деталізацію на верхах, але сторони закінчуються швидше, і вставати до вертушки доведеться частіше.

«Kumoyo Island» — єдиний у нашому каталозі з розкладною обкладинкою. Решта видань у стандартних конвертах, і для музики з таким кількістю тихих місць це означає одне: конверт варто одразу замінити на антистатичний вкладиш, бо паперовий дає подряпини саме там, де їх буде чути.

З чого почати

Найм’якший вхід — «House in the Tall Grass»: акустика, зрозумілі мелодії, нічого не тисне. Тим, хто прийшов саме за важкою психоделією з гітарними стінами, потрібен «Forest of Lost Children». А якщо хочеться почути гурт у найзібранішому стані, беріть «Kumoyo Island» — це той рідкісний випадок, коли останній альбом справді підсумковий.

Найближчі до них напрямки — Psychedelic Rock, де стоїть увесь їхній каталог, і Shoegaze / Dream Pop, якщо в них вас тримає саме туманна фактура, а не імпровізація.