Вінілові платівки Muddy Waters

Мадді Вотерс узяв дельта-блюз, привіз його з Міссісіпі до Чикаго і ввімкнув у розетку. Формулювання спрощене, але механізм саме такий: та сама музика, яку він грав на акустиці на плантації, у місті вимагала гучності — інакше її не було чути в барі. Підсилювач змінив не лише рівень, а й саму фразу: гітара почала тягнути ноти, з’явився характерний слайд, і з цього виріс чиказький блюз, а з нього — половина британського року шістдесятих.

Три періоди, які звучать по-різному

Перший — польові записи. 1941 року Алан Ломакс приїхав на плантацію Стоволл записувати матеріал для Бібліотеки Конгресу і зафіксував Маккінлі Морганфілда з акустичною гітарою. Звук там документальний: один мікрофон, шипіння, жодного продакшену.

Другий починається 1943-го, коли Вотерс переїхав до Чикаго, і остаточно оформлюється на Chess Records. Це вже електрика, ритм-секція, губна гармоніка — сингли на кшталт «Rollin’ Stone», з назви якого потім взяли собі ім’я британські наступники. Тут же виникає команда, яку в довідниках позначають як The Muddy Waters Band: через неї пройшла більшість чиказьких блюзменів наступного покоління.

Третій період — реакція на фолк-ревайвл шістдесятих. 1963 року, коли молода біла аудиторія масово захопилася акустичним корінням, Вотерс записав Folk Singer: без підсилювачів, з молодим Бадді Гаєм на другій гітарі. Формально це крок назад, фактично — найтихіша й найдетальніша його платівка. У мітках слухачів він і досі проходить одночасно як chicago blues, electric blues і delta blues, і кожна з трьох міток чесно вказує на свій період.

Що шукати на вінілі

Головне, що треба знати до покупки: більшість того, що продається сьогодні під іменем Мадді Вотерса, видана європейськими перевидавцями на кшталт DOL чи WaxTime, а не за ліцензією Chess. Це не піратство — записи тієї доби в Європі вийшли з-під охорони суміжних прав, і видавати їх можна законно. Але наслідок реальний: джерелом для штампа могла бути як стрічка, так і цифрова копія доброго компакт-диска, і на конверті про це не пишуть. Ставитеся до таких видань як до способу мати музику вдома за адекватні гроші, а не як до колекційного об’єкта.

Друге — звертайте увагу на те, що саме перед вами: студійний альбом, концерт чи збірка. Ці три речі в дискографії Вотерса дають зовсім різний досвід. Концертний запис із Ньюпорта 1960 року — це реальний зал і реальна реакція публіки, а не студійна стерильність. Збірка типу The Best Of зшита з синглів різних років, тому рівність звучання від треку до треку там гарантувати ніхто не може.

Третє — кольорові преси. Видання «в кольорі» від європейських лейблів роблять із міркувань вітрини; на звуку прозорий або кольоровий вініл у середньому програє чорному, бо барвник додає шуму поверхні. Різниця невелика, але для запису шістдесятих років, де і так вистачає шипіння, вона не на користь.

З чого почати

Folk Singer — найбезпечніший старт, і не тільки через музику. Ця акустична сесія записана так чисто, що платівку десятиліттями беруть для перевірки апаратури: чути дихання, скрип стільця, тіло гітари. Вона ж найпопулярніша серед платівок Вотерса в нашому каталозі й майже завжди в наявності.

Якщо потрібна саме електрика й енергія залу, беріть ньюпортський концерт 1960 року: це той виступ, після якого блюз перестав бути музикою тільки для чорних клубів Півдня. А збірку варто брати третьою — коли вже зрозуміло, який період вам ближче, і хочеться зібрати сингли, що не потрапили на альбоми.

Уся ця музика лежить у блюзі. Якщо ж вас цікавить, що з неї виросло далі — гітарні рифи, які через десять років стали основою зовсім іншої сцени, — сусідня полиця рок-н-ролу показує це наочно.