Вінілові платівки Explosions In The Sky

Explosions In The Sky зібралися в Остіні 1999 року й за чверть століття не заспівали жодного рядка. Чотири людини — Мунаф Раяні, Марк Сміт, Майкл Джеймс і барабанщик Кріс Храскі — грають музику, де замість приспіву працює наростання, а мелодію веде гітара. Перші місяці гурт називався Breaker Morant, і в музичних базах ця назва досі висить біля них службовим псевдонімом.

Як змінювалося звучання

Перші два альбоми, «Those Who Tell The Truth Shall Die, Those Who Tell The Truth Shall Live Forever» 2001 року і «The Earth Is Not A Cold Dead Place» 2003-го, задали формулу, за якою гурт впізнають досі: тиха гітарна фігура, довге накопичення на п’ять-вісім хвилин, обвал і повільний спад. Композиції там ішли по дев’ять-десять хвилин, і платівка з п’яти треків займала обидві сторони цілком.

Роботу для кіно й серіалів гурт почав 2004 року зі «Friday Night Lights» і з того часу писав музику до «Prince Avalanche», «Lone Survivor» та інших фільмів. Кіно дало зворотний ефект: після нього альбоми стали коротшими й густішими. На «All Of A Sudden I Miss Everyone» 2007-го з’явилися фортепіано й електроніка, «Take Care, Take Care, Take Care» 2011-го дозволив собі голос у семплах, а «The Wilderness» 2016-го майже відмовився від лінійного наростання на користь петель і фактури.

«End» 2023 року повернув гітари на передній план, але не повернув хронометраж: сім треків, чотири на першій стороні й три на другій, жодного дванадцятихвилинного полотна. Записували його на техаській студії Sonic Ranch, зводив і продюсував Джон Конглтон. У метаданих гурт живе під мітками post-rock, instrumental і ambient — саме в такому порядку за вагою, і третя мітка з’явилася не одразу.

Що шукати на вінілі

У нашому каталозі гурт представлений одним альбомом у двох різних пресах, і це рідкісний випадок, коли їх можна чесно порівняти по канавці. Європейське видання Bella Union — чорний вініл 180 грам у розкладному конверті з чорним друкованим внутрішнім пакетом. Американське на Temporary Residence Limited — червоне, обмежене тиражем у тисячу копій, воно виходило як ексклюзив для передплатників стримінгу.

Цікаве починається в раннауті. На європейському диску вибито «TRR 414-A 41454.1(3)» і літери BG — ініціали Берні Ґрандмена, який різав лаки. На американському червоному в тому ж місці стоїть «TRR414-A 41454.1(3)»: той самий номер матриці, той самий етап нарізки. Обидва тиражі відпресовані на каліфорнійському заводі Record Technology Incorporated, там же зроблено мастеринг європейської версії. Тобто різниця між двома платівками — колір, конверт і лейбл на етикетці, а не звук.

Одна розбіжність у нашій картці: у червоного видання в полі «Колір/особливості» не вказано 180 грам, хоча Discogs фіксує саме таку вагу. Ще одна деталь на майбутнє — раннаути на обох пресах травлені, а не штамповані, тож напис тонкий і при поганому світлі його легко не помітити. Колекціонерські лічильники Discogs розводять ці два видання за рідкістю передбачувано: європейське є в 376 колекціях, американське червоне — у 215.

З чого почати

Якщо ви ніколи не слухали пост-рок і хочете зрозуміти, про що весь галас, беріть «The Earth Is Not A Cold Dead Place» — це найкоротший шлях до розуміння жанру взагалі. Якщо пост-рок вам уже знайомий і хочеться свіжого, «End» звучить як гурт, який навчився закінчувати думку вчасно. А якщо ви прийшли з кіно й упізнали музику з «Friday Night Lights», логічніше рухатися до саундтреків, а не до студійних альбомів.

На полиці ці платівки лежать у напрямку Alternative Rock. Тим, хто шукає схожої роботи з гітарним шумом і простором, варто зазирнути ще й у Shoegaze / Dream Pop — інша школа, але спільна ідея про те, що гучність теж буває мелодією.